“Я тут живу”

21.03.2010 Музикант, композитор і виконавець Євген Долгов.

Його ровесники всі знають цю мелодію. І для нього вона стала своєрідним знаком покоління. В ній — віра, дружба, відданість. В ній — спокій, щастя і впевненість. Світ без меж і почуття без меж. Власне — всі складові життя музиканта, композитора і виконавця Євгена Долгова.

Сьогодні Євген Долгов сам пише пісні, які стають знаковими для нас, миколаївців. Стають візитною карткою міста.

Народився Євген практично на іншому краї світу — на Далекому Сході, в Радянській Гавані. Йому було тільки два роки, батька — військового — перевели до нашого міста. З того часу Миколаїв став для нього справжньою батьківщиною.

Батьки підтримали бажання малого Євгена опановувати музичну грамоту. Він і зараз - вже в свої 60 - вважає, що відбувся в цьому житті завдяки батьківській любові. До матері у Євгена особливе ставлення — безмежне обожнювання і любов. Тільки останні роки два вона не відвідує його концерти, але уважно слідкує за всім, що робить син.

Професійний шлях Євгена розпочався з музичної студії. Наступний крок — музична школа №1. Він і досі вважає, що це — краща музична школа міста. Ми і це інтервью писали в концертному залі цього навчального закладу. Дивно, але Євген практично не пам”ятає свого першого сольного

концерту. Але згадує, що взагалі один із перших його концертів відбувся тут, саме на цій сцені, в його музичній альма матер. Поруч з музичною школою розташувався сквер, в якому Євген зустрічався з дівчиною. Про це кохання — одна із найвідоміших його пісень “Старий сквер”.

До речі, перший досвід роботи Євген Долгов також отримував саме як музикант. Заробляв гроші, ще і непогані, своїм талантом. Музиці він віддав без перебільшення — все життя. Так склалося:робота, музика, мама, концерти, фестивалі. А от власної родини так і немає. Хоча, він вважає, поки...

Поки він всього себе віддає творчості. Жоден міський захід не відбувається без нього. Це зрозуміло. Адже Миколаїв — один із головних героїв Євгена Долгова. Повз уваги музиканта не проходить будь-яка важлива подія із життя міста і городян. Євген автор гімну баскетбольного клубу Миколаїв, студентського клубу Корабел. Він написав пісню-вітання славнозвісному Ікару, першому українському вітрильнику, який обійшов навкруги планети.

3.03.2010

Минулого року Євген Долгов відзначив ювілей — 60 років. Але вік його не бентежить. Які наші роки! Скільки вже написано, виконано, зроблено! Скільки концертів, творчих поїздок — від Далекого Сходу до Куби!

Скрізь були виступи. Пісні, спілкування. Саме заради спілкування і кличе серце в дорогу. Заради вражень, нових зустрічей. Головне — заради глядачів. Втім, якщо бути абсолютно чесним, то обмін емоціями — взаємний. І для музиканта він не менш важливий. У Долгова контакт із залом абсолютний і завжди взаємний. На будь-якому концерті. Зал, тобто глядачі, шанувальники творчості Євгена вже неодноразово віддячили композитору і виконавцю. Кілька років тому Євгена було визнано городянином року в номінації “Культура”. Суспільне визнання — нагорода митцю за віддану роботу. А Долгов, до речі, що стосується роботи спокійно розповідає — були різні періоди, і на весіллях грав, і на танцювальних майданчиках... Все — робота.

Найулюбленішому танцювальному майданчику своєї молодості Євген присвятив одну із своїх робіт, великих робіт. Фестиваль “Пісні старого яхт-клубу”. Він відбувся вже тричі. І мабуть, можна казати, що у нього є майбутнє. На фестиваль вже очікують він збирає чимало глядачів. А головне — збираються старі музиканти. І це неймовірне задоволення для них — побачити один одного, поговорити, навіть заспівати, піднятися на сцену, як колись...

Велика частина життя Євгена Долгова пов”язана з одним із найстаріших навчальних закладів Миколаєва. Колись — Миколаївський кораблебудівний. Тепер — Національний університет кораблебудування. Саме тут ось вже більше як сорок років працює клуб “Корабел”. З 1978 — за невеличкої перерви — клуб очолює Євген Долгов. Кілька років тому клуб відзначив свій ювілей. Свято проходило в Російському драматичному театрі. Але насправді святкувало набагато більше людей, ніж міг вмістити зал. В Миколаєві мабуть половина всіх жителів — корабели, або люди, пов”язані з морем.

В активі композитора і виконавця — чимало пісень на вірші миколаївських авторів — Дмитра Креміня, Лариси Матвєєвої, Катерини Голубкової, В”ячеслава Качуріна. Нещодавно Євген презентував ще один свій новий диск “ Миколаївський вальс”. Він народився в співпраці саме з В”ячеславом Качуріним. Взагалі Долгов віддає перевагу творчості земляків. Вона і для нього і для його шанувальників ближча і рідніша за будь-яку іншу!

І ще один фрагмент із біографії Євгена Долгова. Він прагне постійно навчатися. Тому так сталося — він прийшов до Миколаївського театру ляльок і певний час опановував таку роботу, в досі незвичному для нього форматі. Сьогодні заслужений працівник культури України Євген Долгов продовжує працювати. І над народженням нових пісень, і над майбутнім ювілеєм Національного університету кораблебудування. Восени — знову призначає зустріч на фестивалі “Пісні старого яхт-клубу”. Підтримує КВНівський рух. Справ — не перелічити. Тим, можливо, стають ціннішими хвилини, коли можна просто зупинитися, ще одну хвилину провести біля роялю, поспілкуватися. Євген вміє дружити. Друзям також дарує і свій талант, і свою відданість. Ми спілкувалися і несподівано народився подарунок - імпровіз — мій музичний портрет...Які наші роки! Напевне, кращі твори — ще попереду. Напевне - попереду найбільше кохання. Напевне попереду — і нові зустрічі, і премьєри, і все, із чого складається наше життя.

9 серпня 2009 рік 16 екологічна регата “ Кубок Кінбурнської коси - 2009 імені Сергія Шаповалова “ стартувала з акваторії Миколаївського яхт-клубу.


Кажуть, дощ в дорогу — добра прикмета. Хто знає, чи дослухаються до таких прикмет яхтсмени. Втім, ніякий дощ не в змозі зупинити їх. Для яхтсменів — це просто пил. Ось так розпочиналася 16 екологічна регата Кубок Кінбурнської коси - 2009 імені Сергія Шаповалова.

День перший

 

Традиційний парад-відкриття змагань. Виступи всіх причетних до цього. Підняття прапора регати. Спортсмени кинули оком на омріяний і жаданий Кубок і рушили на свої яхти. Наша знімальна група — на катер разом з суддівською бригадою. Нам припала така можливість — побачити змагання з цього боку. І ось яхти заметушилися по акваторії яхт-клубу. Незабаром старт.

А до нього ще треба понюхати повітря, відчути його напрям, дійти до суддівського судна і назватись. Аби судді були впевнені, що твоя яхта вийшла на старт, що з нею ( тобто з командою ) нічого не трапилося .

У мене щаслива доля на такі мандрівки і подорожі. В екологічній регаті я вже вп”яте. І оператор теж досвідчений ( як можна так сказати ) оператор — мореплавець. Отже, знаємо — на яхтах ( катерах, човнах і так далі) гостей немає. Наскільки змогли — долучилися до справ.

Нарешті старт. Можливо, найбільш хвилюючий момент у всій гонці. Вкотре захоплено дивлюся, тільки-тільки це був броунівський, хаотичний рух. І ось за мить яхти шикуються і стрімко, наче крила розкинувши вітрила вирушають за обрій. Але до обрію ще далеченько. Поки треба здолати складний відрізок дистанції, яка йде вздовж міста. Ми ж після старту забираємо знак початку дистанції і вирушаємо услід.

Погода наче зробила подарунок. Щоб було цікавіше. Вітер і дощ наче і допомогли, а наче і ускладнили перегони. Яхти майже злилися з невиразним в дощі міський пейзажем. Зазвичай екологічка починає свій перебіг ввечері. Але цього разу вирішили змінити порядок проведення змагань, і старт був даний об 11 годині. А Намив танув, наче у присмерках. Все втратило свої кольори. Тільки деінде куртки-дощовики і корма блимнуть яскравою плямою. Судді уважно спостерігали за початком гонки. Суддівська колегія — це просто якась окрема розповідь. Настільки цікаві люди зібралися тут.

Хіба можна було придумати картину, яка б більше пасувала образу нашого міста, ніж ось ця — щогловий ліс на фоні кранів суднобудівного, корми велетня, що зайшов до порту?

Нам поки легше, ніж спортсменам. Їм доводиться докладати чимало зусиль, аби долати супротив стихії. Справжній іспит на майстерність. А наш капітан — справжній і гостинний господар - здається вже занепокоєний приготуванням обіду. Поки є ще трохи спокійного часу.

Година від початку перегонів — і за бортом вже інша картина. Власне і погода вже абсолютно інша. Яхти вирівняли свій біг і прямують до Очакова. Це перший відрізок нашого шляху — від Миколаєва до Очакова. Другий етап — від Очакова через Ягорлицьку затоку на Кінбурнську косу. Третий етап — звідти — знову до Очакова. Але — це ще попереду. Поки ж навіть не модна сказати, що чітко визначився лідер. Вітрильний спорт — непередбачуваний, хоча і в ньому, як і будь-якому іншому є свої авторитети, майстри. До речі, з цього року екологічка стала Всеукраїнським змаганням. А цей статус вже дає яхтсменам можливість виборювати і підтверджувати спортивні звання.

( Фрагмент перегонів )

В/кадри: У нас — всі при справах. Немає гостей, всі роблять щось, аби кілька днів спільного часу і простору не стали іспитом на витривалість і міцність нервової системи. Втім, функції господаря все ж певним чином ми на себе взяли. В суддівській колегії була гостя із Маріуполя — Алла Шабанова. Відома і авторитетна сьогодні суддя вітрильних змагань, а колись так само відома і авторитетна спортсменка. Але Миколаїв був вже в її біографії.

Тепер Алла Володимирівна — судить чимало змагань по всій Україні, зокрема, відомий Кубок Гетьмана. Але наша екологічна регата — дійсно видовище, яке захоплює. Навіть вона, досвідчений майстер вітрил, визнала це. Втім, такими яскравими перегони стали ще і через те, що в них взяли участь стільки яхт!

Фініш першого етапу тільки попереду. Поки я намагаюся виконати обов”язки господаря. Не на катері, звісно, а на миколаївській землі, сповненій славної історії і дивних історій, легенд і міфів. І чимало з них пов”язані із нашим бажанням під вітрилами відкривати світ і мандрувати в пошуках омріяних земель і нових вражень. Ось і розповідаю — про давню Ольвію, про Сарі-Камиш, про браконьєрів і виноробів, що мешкають сьогодні вздовж узбережжя, про скифів і сарматів, що жили тут тисячоліття тому. Про острови Березань і Майський. Є — що показати, є про що розказати.

Погода виправилася просто таки чудово! Нарешті, Очаків. А ось поруч той самий острів Майський. Сьогодні навколо нього, здається, більше легенд, ніж було за часи його активного життя. Але це вже тема іншої програми. Кидаємо якір. Ми все ж запізнилися. Перші яхти були справді першими. Вітер, майстерність і прагнення перемоги стали на допомогу. Ми кидаємо на воду сигнальний знак фінішу і очікуємо — тепер вже — на роботу. Алла Володимирівна розпочинає одразу ж рахувати результати першого етапу. Судді уважно слідкують за дотриманням правил. Людині непосвяченій може здатися, що на воді більше простору і можливостей для імпровізації, ніж на дорозі. Виявляється, не зовсім так. Тут також є свої, непорушні правила.

Намагаюся слідкувати за всім, що відбувається. Встигаю помітити — фінішувала яхта “Олександра”. Саме на ній ходив один із засновників екологічної регати, ім”я якого вона зараз носить, — Сергій Шаповалов. Сьогодні на ній — його друзі, які гідно продовжили справу друга. Миколаївська екологічка одне із найпопулярніших в Україні змагань. І є потенціал для розвитку.

Знову відриваюся від підрахунків - і завмираю. Дарма, що доросла, дарма, що вже давно не вірю в казки і Дідів Морозів. Кожна жінка — незалежно від віку, статусу, заможності — мріє про свої червоні вітрила. Щаслива та, хто їх знайшла. Мені повезло, тому без заздрощів, тільки з захопленням від чарівного видовища слідкую, як червоні вітрила неосяжної мрії тануть у густо-сірій воді лиману.

Ще одна яхта “Антей”, яка мене завжди особливо цікавила. Жіночий екіпаж. Щоправда, цього разу щось незвичне — на борту чоловік. Зазираю в документи і розумію — чоловік капітана Наталі Кубицької. Виявляється, сама вона — в очікуванні дитини ( а сьогодні, коли програма вийшла, вже гуляє з немовлям парком Ліски ). Екіпаж “Антею” ніколи не поступався чоловікам в гонках. Тихо заздрю і завжди співпереживаю, бажаю перемоги саме жінкам. До речі, суддя Шабанова також змагалася в жіночих екіпажах.

Ось і останні на цьому етапі яхти. Серед них з такими дивними назвами — Святой Николай, Благовест... Хоча чого дивуватись — мандрівники ось вже кілька століть вирушають в подорожі під ім”ям Святого Миколая. Особливо — моряки. Він їх небесний покровитель і спаситель, на нього покладаються, йому вірять...

От і все, на сьогодні. День промайнув. Вода ласкаво гойдає нас в своїх обіймах. Сонце сперечається з вітром за першість. На близькому і далекому очаківському березі - день вчорашній чергується з днем завтрашнім. Час відпочинку, спілкування. Втім, яхтсмени — люди особливі, і самотність — за твого бажання — теж не стануть порушувати. День пройшов...

День другий

І знову сонце і вітер змагаються за першість. Ранок — як і вчора — наче привітний, наче й ні. Але на це зважати немає часу — готуємось до другого старту. Яхти знову відзначаються у суддівської колегії. Порядок — незмінний. Якось так виходить у яхтсменів — тільки доба, як від рідного берега, а вже як справжнісінькі пірати. Хоча в цьому змаганні ми всі — під одним прапором — екологічним.

І ось момент істини. Головний суддя бере в руки пістолет і починає рахувати хвилини і навіть секунди. Є! Знову відлік — і — яка несподіванка — осічка! Але тут народ бувалий, до того ж правила знають. Слідкувати варто не за пострілом, а за зміною прапора. Напруження зростає, вітер просто рве із рук сигнальні прапори. І знову осічка! Але старт даний.

Вітер наче жбурнув яхти своєю сильною жменею по всьому лиману, і вони розсипалися вздовж коси. Ми проводимо традиційний ритуал — підбираємо знак старту і вирушаємо услід. Але змушені зупинитися. Треба надавати допомогу. Яхта “Союз” зазнала поламки.

Судді спробували роздивитися — скільки ж нам наздоганяти. Але — головне надати допомогу. Все, впоралися, наздоганяємо регату.

Не встигли. Точніше, встигаємо прийняти фініш у двох чи трьох яхт. Але і такі випадки передбачають суворі правила змагань: перші яхти, які дісталися умовної лінії фінішу, мають прийняти його у інших. Так було і цього разу.

І у нас після трудового — чесно кажучи, не надто напруженого - дня наступають хвилини повного розслаблення, можна зануритись у воду. За кадром залишилося пірнання за мідіями ( прикро, цього разу нам не пощастило, нічого на відміну від минулих років не знайшли ), приготування обіду, веселий гамір. Багато чого, що і є, мабуть, головним в регаті.

Після паузи вирушаємо до коси ближче. Зазвичай — на березі юшка і інколи шурпа, яхтсмени спілкуються між собою, обмінюються враженнями, ходять у гості, купаються. Цього разу знову ж таки погода внесла свої корективи.

Вітер обіцяв наробити шкоди, міг побити яхти об причал. Вони розбіглися від нього, стали на рейд. А нам знову довелося виконувати роль рятівника — катер, на якому були наші колеги-журналісти, сів на мілину. Щоправда, виконати цю місію цього разу не вдалося. Довго поралися — і нічого. За деякий час вживані заходи далися взнаки і катер зіскочив у воду.

Як не довелося зійти на беріг, знову взялися до роботи. Нам привезли нотатки про фініш. Жалкували тільки, що не відбулося зустрічі з косою. Втім, це ж не остання регата... Далі буде...

День третій

Оце так ранок! Нічого собі — вітання від небесної канцелярії! Але на гонці це не позначається. Все за планом. Щоправда, дистанція буде скороченою. Можна було б пройти ще повз Тендри. Поки що для мене цей острів - терра інкогніта. Дуже сподіваюся, що якось трапиться нагода відкрити і цю дивовижу для себе. Досі - не везло.

Старт — як і два попередніх. Яхти підходять до суддів, вітаються, повідомляють про проблеми, як такі є, уточнюють дистанцію. Готуються. Готуються і судді. Головний Леонід Шумілов заздалегідь бере не тільки пістолети ( а що як знову підведе! ), ще й дудку. Тепер точно пролунає.

Старт. Постріл, прапор, відлік часу. Знову постріл — і все, пішли! Ми поспішили. Адже вітер жвавий і знову був ризик не встигнути на фінішні межу. На цьому етапі яхтам довелося поборотися. Ось тут і була нагода показати, що вмієш. Знову боротьба з вітром, лавіровка, обійти мілини, їх тут чимало, загалом, непростий був етап.

Та й у нас роботи вистачало — скрізь має бути порядок! Все приводимо до ладу. Щоправда, самі вже схожі на якісь казкові персонажі. Але задоволення від цього не стає меншим. В місті просто неможливо себе уявити з такою зачіскою. А тут наче й нічого.

Коли з господарськими турботами закінчили, я знову приєдналася до Алли Шабанової. Виявляється, суддівська робота це ще і неабияка увага, і досвід, і чіткий розрахунок, і прискіпливість. Вітер, щоправда, заважає, але то вже дрібниці.

Так за роботою не помітили, як дісталися Очакова. Здається, встигли. Ось тут буде фініш.

За три дні, мабуть саме тут ми і спостерігали особливо напружену боротьбу. А як же, вже після цього не буде можливості щось виправити, це вже останній шанс. І капітани разом з командами демонструють просто дива. Яхти на фініші розділяють секунди. Справді, секунди. Одна, дві, три... Скільки залежить від уважної, професійної роботи суддів — не передати!

Серед лідерів — одеські яхти. Цього року їх було 10! Вони одразу після фінішу прощаються. До Одеси — в інший бік. Хочуть встигнути завтра на підведення підсумків. Вирушають додому.

Близько трьох годин ми приймали фініш. А здалося — набагато менше часу пройшло. Ні, не пройшло, пролетіло, як яхти повз нас інколи, наче на крилах, із

власним вітродувом в вітрилах!

А назви які! Немов захоплююча повість про давні часи, довгі мандрівки, фантастичні подорожі, легенди і мрії. Арго — у пошуках золотого руна. Спарта — слава сильним і мужнім. Акварель — весь світ в яскравих кольорах. Альтаїр — за щасливою зіркою долі. Афіна — завжди переможиця. Ассоль — у вічному пошуку червоних вітрил. Капелька — крапелька у порівнянні з всесвітом. Афродита — народжена піною морською. 69 яхт — 69 історій.

Ось тепер, здається, майже все! Ми не знаємо поки, хто перший. Судді ще виглядають кілька останніх яхт. Наш лікар за сумісництвом кок Юрій готує останню вечерю. Опускається прапор. Спортивна частина регати закінчена. За бортом вода вже зовсім іншого кольору. Все інше. Знаю, повернемося до міста, а там і повітря немов би інше.

Додому! Додому! Обганяємо яхти, які так само розслаблено прямують до пильного, спекотного міста. Нас супроводжують із шаленими вигуками чайки. Підповзає вечір. Але у мене — це ще не всі враження від цьогорічної регати! Я ще випробовує себе і опановую нові вміння. Щоправда, капітан постійно десь поруч. Я ж тільки стажер!

Я поки не так багато бачило, як би хотілося в цьому житті. Не так багато і мандрувала. Але я чомусь вперто, абсолютно впевнена — Миколаїв найкрасивіше місто на планеті. Може, тому, що рідне. Може, тому, що знаєш тут кожен куточок. Або думаєш, що знаєш. Може, тому, що відчуваєш кожною клітиною свій зв”язок з цією землею. Я тут живу... Я тут живу...

Ви думали, це вже остання крапка? Ні!

День четвертий. Останній.

Ось тепер — остання крапка. Судді підбивають останні підсумки, кінцеві підрахунки. Помилитися ніяк не можна. Тому ці хвилини дуже важливі. Президент обласної федерації вітрильного спорту Сергій Ісаков ставить свій підпис на дипломах і грамотах. Вже за кілька хвилин парад закриття. Нагородження переможців. Вітання. Кубок.

Це довго — називати всіх переможців во всіх семи групах. Але є кілька незмінних, незмінно хвилюючих моментів нагородження. Це відзнака наймолодшого учасника регати. Вітрила — це любов на все життя. І починається часто-густо — з такого віку. Вітання від найстарішого капітана — наймолодшому. Ось вже кілька років поспіль почесну пальму першості найстарішого капітана впевнено тримає легендарний Михайло Петухов з Одеси, друг багатьох миколаївський яхтсменів і незмінний учасник наших змагань. І нарешті сам кубок. Цікава його особиста історія. Колись він належав родині ще одного із засновників екологічної регати — Сергія Таращука. На жаль, і він вже не з нами. Сергій передав його оргкомітету регати. З того часу на гранях старовинної чаші ( їй більше як сто років ) викарбовуються імена яхт-переможиць і їх капітанів. В цьому році з”явиться тут назва “Союз-М” і прізвище капітана Романенка. Кубок переможцям вручає багаторічний спонсор змагань кампанія “Сан Інбев Україна”. Опускається прапор . 16-та Всеукраїнська екологічна регата імені Сергія Шаповалова Кубок Кінбурнської коси 2009 закінчена. Далі - обов”язково буде...

30.06.2009 Напередодні ювілею музей ім.Верещагіна отримав Срібну медаль Академії мистецтв України

95 років — довга історія. Насправді на Україні не так багато музеїв такого віку і такої славетної історії. Сама історія виникнення цікава і непересічна. Адже музей було засновано в пам”ять про трагічну загибель нашого земляка адмірала Степана Макарова. Разом з ним загинув видатний митець Василь Верещагін. Ілля Репін писав:” Форма прояву нашого шанування світлого образу покійного Верещагіна — заснування музею його імені в морському місті, в Миколаєві, - цілком доцільна і кращою мірою увічнює обличчя художника-патріота в повчання прийдешнім поколінням”. Ініціаторами створення музею стали члени Товариства витончений мистецтв імені Верещагіна, очолюване князем Миколою Гедройцем.

Сьогодні музей чимало робить, аби ім”я і справи подвижника князя Гедройца були гідно представлені в історії. Втім, і це — в свою чергу — тільки частка від великої пошукової роботи музейників.

Заходи до 95-річчя в музеї почалися ще задовго до самого ювілею. Наприкінці травня в Музичній вітальні відкрилася виставка “Український Всесвіт” Анжеліки Рудницької. Відома співачка, телеведуча, майстриня змогла передати до Миколаєва свої вишукані роботи. Вишивані картини - так їх називають — вразили миколаївського глядача, навіть найвибагливіших майстрів декоративно-ужиткових мистецтв. Саме на їх тлі відбулися і урочистості з нагоди дня народження музею.

Напередодні ж святкування до нашого музею надійшла приємна новина — заклад отримав Срібну медаль Академії мистецтв України. Висока винагорода і почесна відзнака.

Про цю нагороду і інші приємні події, про плани, про майбутнє і про вже говорили гості і учасники урочистостей. Начальник управління культури ОДА Михайло Димитров і голова профільної комісії Миколаївської обласної ради Таміла Бугаєнко вручили грамоти працівникам музею. Серед гостей були і давні друзі, меценати Миколаївський глиноземний завод в особі генерального директора Володимира Жмуркова. Завдяки співпраці музею і заводу вже вісім років поспіль втілюється в життя програма “Відродження шедеврів”. Близько десяти картин найвідоміших художників повернулися до життя. До речі, в жодному музеї України немає аналогічних програм.

Був присутнім на святі і завідуючий кафедрою реставрації Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, проректор академії Микола Титов. Саме він повернув до життя більшість з відреставрованих шедеврів. Саме Микола Федорович на святі озвучив приємну новину про присвоєння музею Срібної медалі Академії мистецтв. А від свого закладу навіть пообіцяв подарунок до майбутнього столітнього ювілею.

Чимало йшлося під час урочистостей про те, яке місце посідає музей в сучасному житті суспільства, в тому числі і духовному. Недаремно на свято завітав Високопреосвященіший Пітірім, Архієпіскоп Миколаївський і Вознесенський. Вже кілька років точаться розмови щодо необхідності створення в місті музею сучасного мистецтва, в якому б знайшли своє місце картини наших сучасників, земляків. Втім вони не очікують на це, а вже сьогодні, а точніше протягом багатьох років співпрацюють з музеєм, дарують йому свої картини. А в день народження — тим більше. Іван Булавицький, Михайло Озерний, Семерньови — батько і донька Галина. Вона, до речі подарувала музею його портрет. Ще один портрет музею написав Олександр Покосенко. Його виставка триває зараз. Він нагадав, що музей мав чотири приміщення. Гауптвахта на тому місці, де зараз площа Леніна. Особняк на Спаській, тепер — приватне володіння. Сучасне приміщення. А от про те, що музей після війни знайшов свій притулок в костьолі практично не згадують. Олександр Данилович писав всі портрети музею, тепер в його колекції є і такий. Привітала музей і наша телерадіокомпанія. Генеральний директор Олександр Митрофанов згадав і наш спільний проект — програму “100 шедеврів”, що розпочала своє життя в цьому році. Вона виходить в ефір телеканалу “Миколаїв” кожного вівторка о 20 годині і розповідає відповідно про шедеври музейної колекції. Незвичними, яскравими були привітання від двох миколаївських театрів — Академічного українського і російської драми. А особливо теплими і особистими — поздоровлення від колишніх директорів музею. Історію згадував і Іван Попович, саме він опікувався реставрацією сучасного приміщення іменинника. А власне сучасність опікується сучасна влада. Вона разом з музеєм планує і його завтрашній день. Те, що музей набуває нового вигляду, бачать відвідувачі. Можливо, зовнішній вигляд — не головне в музейній справі. Але не можна переоцінити важливість цього. В травні напередодні дня музеїв в цій музичній вітальні відбувся круглий стіл, під час якого працівники музеїв обговорили чимало важливих для себе питань, в тому числі, як музей може і навіть повинен відповідати вимогам сьогоднішнього дня. Наслідки не примусили очікувати. Вже відбуваються певні зміни, які також помічають городяни. Останніми роками музей імені Верещагіна не одного разу доводив, що може називатися одним із кращих закладів культури області. І — це не буде перебільшенням - всієї України також. Годі і говорити про кількість виданої літератури! А відзнаки? В 2002 році музей імені Верещагіна став переможцем Міжнародного академічного рейтингу популярності та якості “Золота фортуна”. В цьому ж році він був нагороджений Золотою медаллю Російської Академії мистецтв за великий внесок у справі збереження та популяризації художньої спадщини Василя Верещагіна. 2004 рік. Музей став лауреатом обласної культурологічної премії імені Миколи Аркаса за велику роботу з повернення до України із Сполучених штатів понад шістдесяти творів художників — членів славетної мистецької родини Кричевських. В цих стінах народився дитячий бієналлє, який проходить під патронатом Президента Академії мистецтв України. Музей Верещагіна єдиний в Україні має свої прапор, логотип, почесну відзнаку. Про унікальні проекти ми вже говорили - “Відродження шедеврів”, спільний з нашим телебаченням проект “100 шедеврів”. Все це і багато інших започаткувань стають запорукою високого рівня роботи закладу.

Високий рівень нашого музею відзначили і колеги із інших міст України, які завітали на день народження.

Миколаївський художній музей до свого дня народження підготував ще один подарунок городянам. Саме життя на картинах кращих художників 20 століття. І воно надихає на творчість — почуття, події, емоції, враження, спогади, зустрічі. Деякі з робіт цієї експозиції глядач побачить вперше. Близько 50 робіт — живопис, графіка, скульптура — розповідають про цілу епоху. І треба сказати, не гіршу в долі музею. Хоча не буває гірших або кращих часів. Вони просто різні. 95 років. Музей відсвяткував свій день народження. І почав підготовку до наступного поважного ювілею.

Відображення життєвого шляху М.В.Гоголя в творчості наших земляків

Світ — загадковий. Ви з цим погодитесь? Можливо, самі згадаєте щось таке зі свого життя? Взагалі, ви вірите в містику? Піддаєтесь забобонам? В житті героїв сьогоднішньої програми цього було достатньо. Але вони змогли перетворити його на легенду. І хоча йтиметься про людей навіть з різних епох, кожен з них — по своєму — герой.

Зрозуміло, що цими днями я не могла пройти повз ювілею великого письменника. Щоправда, моя розповідь здебільшого стосуватиметься не творчості Миколи Васильовича, а творчості наших земляків, яку вони присвятили генію слова.Сцена, світло рампи — це завжди таємниця. Це дослідження не тільки чужого життя, дослідження душі, духу іншої людини. І перевтілення не може ніяк не позначитись на акторі, на самій сцені. Особливо, перевтілення в ... Знаєте, мабуть, я дотримаюсь давньослов”янських забобонів і не буду говорити вголос ім”я, яке не варто згадувати взагалі!

“Горьким словом моим посмеюся...” - це слова, які були написані на могилі письменника до того, як її зруйнували. Хіба не страшна доля — і в іншому світі не знайти спокою? Але ж Гоголь жив в забобонах, страхах, таємницях. В українському театрі взялися дослідити не творчість генія, а його життя — містичне і незвичайне. Автор сценарію, дослідник безсмертної душі Гоголя — Віктор Понізов. Сценограф і постановник вистави про безсмертну душу Гоголя — Микола Берсон. Білий та чорний письменники — як наше життя, сьогодні біле, завтра чорне і навпаки. Як наша душа — сьогодні в замріяному польоті, завтра — в думках про страшенну помсту комусь-то там. Ми всі такі, в нас присутнє і біле, і чорне, і напівтони, і різні-різні кольори буремного, бурхливого життя. Автори вистави “Горький словом моим посмеюся...” одразу обрали свого глядача. Хотілося поговорити з молодими. Це не виключає із глядацького кола дорослих, літніх людей. Але — як сьогодні кажуть — головний меседж — молодим.

Мабуть, в першу чергу молоді адресована і Гоголіана, яку створив Миколаївський художній музей імені Верещагіна. В колекції музею — тисячі ілюстрації до різних художніх творів. Але нам сьогодні особливо цікаві — до творів Гоголя. Микола Васильович, до речі і сам був великим прихильником образотворчого мистецтва. Михайло Дерегус і Євген Кібрік, Кукринікси і Роман Гарасюта — їх роботи в Гоголіані музею. Вони склали пересувну виставку, яка може бути показана в школі, навчальному, будь-якому закладі. До речі, не так давно співпрацівник музею Тетяна Гагауз атрибутувала портрет Гоголя, як копію з відомого портрету пензля Моллера. Тепер французький художник, а взагалі-то наш земляк Роман Гарасюта теж звертався до Гоголівської теми. В Європі і Америці майже кожного року у Романа персональні виставки. А в Музеї імені Верещагіна — ілюстрації до повісті “Втрачена грамота”

“Неразлучная единосущная троица” - так назвав Кукриніксів Максим Горький. Єдина ілюстрація, яка зберігається в музеї, до повісті “Портрет”, це підкреслює.Євген Кібрік за 2 роки зробив 399 аркушів-ескізів до гоголівських творів, з яких суворий відбір залишив тільки 10. Точні і виразні, іронічні і цікаві. Не знаю напевне, чи була присутня містика в житті Валентина Грачова. Думаю, так. Адже вітрила і все, що з ними пов”язане, здається казкою. Принаймні, тим, хто залишається на березі. Але в цій казці — непрості будні яхтсменів, сповнених важкої праці, солоного вітру і примарного обрію. Відомий миколаївський тренер і яхтсмен Валентин Грачов відзначив 90 років з дня свого народження.


22.03.2008

Експозицію в Києві миколаївські художники присвятили ювілею області та міста.

Востаннє така представницька виставка Миколаївської обласної організації

в Києві, саме тут в Будинку художника Національної спілки художників України відбулася ще в 2000 році. Наша організація відзначала свій 30 день народження. Але експозиція була меншою за обсягом. Отже цього разу взяли не тільки — традиційно — якістю, а і кількістю. У стінах виставкової зали - живопис, графіка, скульптура малих форм, кераміка, різьблення, гобелени, печворки.
Власне цю експозицію миколаївські художники присвятили кільком важливим датам із життя Миколаївщини : ювілею самої області - позаторік їй виповнилося 70 років, ювілею міста — восені Миколаєву 220. Минулого року і сама Національна Спілка художників України відзначала 70 років з дня народження. Обласні організації по черзі представляли своє мистецтво в столиці — тримали своєрідний звіт. Тепер черга нашої невеличкої, але надзвичайно талановитої організації. Зрозуміло, готували її особливо прискіпливо і уважно.

Результат — ви бачите самі. На жаль, навіть завдяки камері і моїм особистим враженням не передати всіх емоції, не переказати всіх почуттів. Експозиція — яскрава оповідь про наш край, про його людей-трудівників, про легенди, історію, про славу і мрії рідної землі. Тут оспівування праці корабелів — авіаносець виходить на велику воду. Анатолій Завгородній полюбив Миколаївщину, як свою другу Батьківщину. Милі сільські пейзажі. Михайла Озерного не можливо не впізнати — по його лісах і степах хочеться ходити босоніж і дихати на повні груди свіжим повітрям. Квіти Серафими Сенкевич заполонили залу ароматом — вишуканим, пікантним, трохи гіркуватим смаком степу. Вулиці Миколаєва 50 років тому на Різдво. Його тоді не святкували офіційно. Але Сергій Росляков із дитинства проніс спогад про зимові забави в рідному дворі на Адмиральскій. Узбережжя Чорного моря — бурхливе, у повітрі висять солоні краплі, пекуче сонце змінюється на прохолоду південного вечора на марині Тетяни Купцової. В нашому яхт-клубі стоїть самотня яхта Валентина Меркулова. Ось за хвилина здіймуться вітрила — і вона гайне за щастям в далечінь неба. Втім, зробити таке свято — і в першу чергу самим себе — було не так просто. Тільки перевезти картини до Києва коштувало чималу суму. Художники змушені були звертатися по допомогу. Дякувати Богові, все встигли. Відкриття відбулося вчасно. Тим більша була вдячність митців за підтримку і участь — і нашій обласній, і місцевій владі і спонсорам.

Миколаївський міський голова Володимир Чайка — почесний член спілки художників України. Є ще один друг наших митців, відзначений почесним званням, - Ігор Овдієнко. І він не упустив нагоди привітати земляків. Художники не підвели своїх друзів — представили краще. Ще попереду в цій програми відгуки на виставку. Однією з задач, які ставили перед собою митці, була не тільки показати себе в столиці, в одному із кращих виставкових залів країни, а і подивитися на самих себе з боку. Для митця це надзвичайно важливо — подивитися на себе з боку. Як виглядають твої картини, роботи в стінах чужої зали. Поруч з картинами колег. Як важливо не помилитися, скласти експозиція так, щоб вона виглядала цільною, єдиною.
І знову в мандри! На екскурсію нашим краєм по мистецькій палітрі. Ось Ольвія Лідії Іваницької. Недаремно вона звалася щасливою — була багата на красивих жінок, врожай, сонце,терпке, густе вино. Михайло Кузьминих від берегів рідного міста в далеку далечінь проводжає старого рудого боцмана. Під шелестіння хвиль і вітрил, сльози прощання і зустрічі. А Олександр Матійко перегорнув чи не найсумнішу сторінку із минулого — його бабуся плаче по безневинно загиблих в страшні — ні, не воєнні роки — в роки Великого голоду. А поруч волають “СОС!” Як же вимагають порятунку наші знесилені душі! Володимир Бандалієв теж віддає данину. Своєму вчителю, відомому митцю, народному художнику України Михайлу Ряснянському. Михайло Олексійович сам був майстром портрету. Тепер його учні роблять персональні виставки, везуть свої роботи в Київ. Теплими осінніми сонцями падають на долоні гранати Євнана Мірзоєва на Стрітення. Розбивають краплями своєї терпкої крові білу ковдру снігу. Дарують гіркувату надію, що скоро справжня весна і справжнє — не примарне тепло.
У миколаївських художників чимало друзів серед столичних митців. В мистецтві провінція давно вже стала тільки географічним поняттям. Колеги залюбки відвідують виставки, навіть долають для цього відстані у сотні кілометрів. Разом працюють на пленерах, в творчих групах, на симпозіумах. До речі, Миколаїв тут серед законодавців. Наш край став творчою Меккою для багатьох художників країни. Не могли не підтримати своїх митців і земляки - на вернісаж до Києва завітало чимало миколаївців. Представники влади, журналісти, самі художники, їх друзі. Не так вже і часто трапляються такі визначні — справді визначні події, аби ми могли собі дозволити розкіш їх пропустити. Ікони взагалі окрема сторінка в творчості наших земляків. Давно працює над такими образами художник і реставратор Дмитро Боляков. Спаситель — на картинах Костянтина Головіна і Євнана Мірзоєва. А ікони Лідії Іваницької — вишиті, по-жіночому особливо витончені, сповнені жіночих мудрості і терпіння. Насправді виставка стала надзвичайним приводом зібратися і поспілкуватися — з друзями, гостями, колегами, шанувальниками. А поговорити, справді, є про що. Ось картини Олега Приходька. Те, що він сьогодні головний менеджер миколаївських митців ніяк не відволікає його від творчості. Його роботи чуттєві. В легкому мареві мрій і фантазій, в полоні сну або спогадів. На межі між реальністю і ірреальністю, буттям і екзістенцією, між небом і землею. Химерні постаті Івана Булавицького своїм рухом, польотом ваблять в примарне майбутнє. А кераміка Марії Пахомової повертає до землі і її жіночої сутності. Із землі проросло залізне мереживо квітів Володимира Пахомова. Разом з Владиславом Гурьєвим потрапляєш до жорсткого полону золота, де бажання перетворюються на пристрасну і жагучу реальність. А Юлія Гурьєва запрошує до не менш пристрасного, але абсолютно точно солодкого полону лаштунків, до спілкування з арлекинами і пьєро. Біля картин Світлани Завтури спілкуєшся з собою — а ще зі своїми спогадами про нестримні полювання наших предків, красивих жінок в амазонках, галантних чоловіків. Представники нашої обласної і міської влади, депутатського корпусу — теж іобласного і міського, із різних міністерств і посольств, інформаційних агенцій і телевізійних каналів ( до речі, на телеканалі “Культура” вже був показаний репортаж з виставки) — все це гості вернісажу. Але чи можна назвати гостями наших земляків — Леоніда Шараєва і Олександра Сизоненка, Лілію Золотоношу і Ольгу Круглікову? Миколаївці всіх міст і країн — єднайтеся! Миколаївське земляцтво в Києві завжди прискіпливо з увагою слідкують за життям батьківщини. Відвідують всі наші заходи, які проходять в столиці. Вболівають за нас і пишаються нами. Франсуа Рабле — таким його бачить Андрій Антонюк. Тільки одна картина загальній експозиції. Але Андрій Данилович днями відкриває свою виставку в Миколаєві. Картини спілкуватимуться з земляками художника. Рідна земля, земля ольвіополітів і скіфів, землепашців і виноробів, земля теракотового, жовтого, сірого, коричневого кольору — земля Володимира Бахтова. Сувора, чоловіча, стримана, жорстка реальність Миколи Бережного. А за нею — як краще роздивитися — море почуттів і захоплення світом. В світі Тетяни Бахтової мешкають смішні ляльки, добрі і злі домашні духи, лісовики, домові. Цілуються, обіймаються, сміються. Поруч — всесвіт Юрія Корнюкова. Він мандрує підсвідомістю і вузенькими вуличками розуму, захаращеного сучасними технологіями і ритмами. На відміну від цих інтелектуальних пошуків — буяння кольору і радості від всієї родини Артим — Ольги, Дмитра і доньки Юлії. Мабуть, це їх ставлення до життя, світогляд, бажання жити так і так посміхатися людям. Мабуть, наша обласна організація тому і є такою невеличкою, що завжди прискіпливо ставилася до кожного, хто хотів стати її членом. Мистецтво вимагає таланту і жертовності. Відданого служіння і абсолютної віри в свою справу.

В наступному році нашій організації виповниться 40 років. Тепер справу батьків продовжують діти-митці. Скільки творчих родин в Миколаєві! Іваницькі — Лідія і В”ячеслав, їх діти. Іван і Яків Булавицький. Яків постійно вдається до експериментів, працює в напрямку сучасного мистецтва, його проекти вже були представлені в Києві. Макушини — Юрій Андрійович і Інна Вікторівна, їх син Віктор вже сам досвідчений і визнаний майстер. Ті ж самі Дмитро, Ольга і Юлія Артими. Родина художників Федорченків. Тетяна Купцова і Юлія і Владислав Гурьєви. Вибачайте, як когось не згадала. А скільки цікавих робіт молодих майстрів. Як дихає листя і квіти Ганни Стефановської! Скільки в них світла і прагнення ще більшої радості. Відкриття для багатьох Ганна Сурган. Чоловіче дещо рішення — писати на дошці. Але результат несподівано витончений і трохи загадковий. Іронічний, із сумною посмішкою, але завжди добрий Вадим Пустильник. І ось тепер практично постскриптум. Ви побачили, зрозуміло, менше ніж ми. Можливо, і ми когось не згадали — вибачайте, друзі, тоді ми ваші боржники. Але, я думаю, головною думкою виставки могла бути така — світ попри що, кризи, проблеми, потрясіння, - все ж таки народжений Творцем нам на радість.


Вернісаж Антонюка традиційно перетворився на свято.

Це прем”єра родинної художньої виставки, що відкрилася днями в Муніципальній виставковій залі. Свої роботи миколаївцям представили народний художник України Андрій Антонюк, його дружина Олена Червоненко і Данило Антонюк. Вернісаж Антонюка традиційно перетворився на свято. Свято зустрічі зі справжнім мистецтвом, з друзями, спілкування з близькими тобі по духу людьми, з картинами, в яких обов”язково знайдеш щось для себе. Але власне у родини Андрія Даниловича цього дня був ще один привід для свята. Будемо сподіватися на щасливий розклад зірок, що ми, насправді побачимо цю дивовижну виставку. Адже сьогодні навіть в рідному місті зробити свою персональну експозицію не так просто. А тим більше — повезти її в іншу країну. Але Андрію Даниловичу не звикати. У нього вже чималий досвід персональних виставок за кордоном. Ось незабаром ще одна — в Франції. Дякувати Богові, є у художника друзі, поціновувачі мистецтва, які стають на допомогу.

Справжнє світле джерело — в картинах родини, які постали перед глядачем. Кожен із митців має своє обличчя, особливе, неповторне. І хоча, маючи бажання, можна відшукати якісь спільні мотиви, вони різні і самостійні в своїй творчості. Роздуми Данила — про життя, про його радість. А вона — в ньому самому. В свіжому повітрі, в передчутті грози, в відкритті любові, в ніжності дотику і очікуванні щастя. У філософських міркуваннях про безсмертну душу і скінченність нашого земного існування. Це тема, яку Данило проводить із однієї своєї картини до наступної. Яку розвиває і все ще відкриває її для себе.Варіації на тему життя і в картинах Олени, дружини художника, матері художника. Справді, роздуми про життя — то жіноча сутність. У Олена — вона в милих оку і серцю явищах і істотах. Навіть несимпатичних тварин за визначенням художниця зробила взірцем краси і гармонії. Відкрила ніжності на тільки своє серце, а і серця глядачів. Любов — то філософія творчості самого Андрія Антонюка. Але перед тим, як звернутися власне до картин Андрія Даниловича, трохи про вернісаж. Він, як завжди, зібрав творчу інтелігенцію Миколаєва. Художники, лікарі, журналісти, підприємці, артисти, громадські діячі, працівники культури, письменники, меценати, військові — для мистецтва, насправді, не важливі вік, професія. Аби було бажання відчувати, дивитися, співпереживати. Занадто прискіпливим глядачам кілька років тому на думку спало, що Андрій Антонюк припинив свій рух по вертикалі. Вийшов на горизонталь. Останній миколаївський вернісаж розбив вщент всі сумнівні припущення. Антонюк не зупиняється в своєму осягненні життя і любові. Його картини відкривають двері до нашого світу якимось замріяним героям, дивним людям, які зі світлими обличчями і вірою в майбутнє йдуть нескінченою дорогою випробувань і іспитів. Ці люди наче справді з інших світів, планет, космосу, але вони все ж таки з нашої маленької і беззахисної землі. Антонюк переймається життям сучасної України. Але його розуміння і трактування сьогодення набувають настільки несподіване, надземне втілення! Філософ, мудрець, митець, мабуть, і пророк в своїй Вітчизні АндрійАнтонюк наш земляк, патріот своєї землі. На його картинах — наш край, з його різнокольоровими світаннями і присмерками, з молодою зеленню трави і коричневою землею, з верболозом наче хрестом і тваринами — членами родини. З якого спогаду, з якого дня дитинства, з якої генної пам”яті у Андрія все це випливає? Де те джерело? Місце сили, любові, спокути? Як прокласти до нього маршрут? Запитайте у свого серця. Відкрийте його любові. Тоді і вам прийде відповідь. Як прийшла вона художнику філософу, мудрецю Андрію Антонюку і його творчій родині.Це була прем”єра виставки народного художника України Андрія Антонюка, його дружині Олені Червоненко і синові Данилу, яка відкрилася днями в Муніципальній виставковій залі. Наступна премьєра — наступного понеділка!

8.03.2008

Заслуженная артистка Украины Лидия Гашинская.

(избранное)

Спектакль «Девичник» - одна из последних премьер Русского театра — стал бенефисом Лидии Гашинской. Повод? Нет, не юбилей. Она, кстати, возраст свой любит. Это заметно. Что любит. И не скрывает. У Лидии Григорьевны так светятся глаза, что отчество даже не к лицу. Бенефис это еще возможность показать все, что умеешь. Опыт, талант, желание работать, любовь к своему зрителю, к коллегам — все собирается воедино. Это своеобразный концентрат того, что уже успела сделать, и что еще хочется.

Гашинская с удовольствием вспоминает работу, которая на языке театра называется вводом. Когда приходится за короткое время, буквально мгновенно осваивать роль и вместо выбывшего по какой-то причине коллеги выходить на сцену. Бывали случаи, когда примеряла на себя не только «чужую» роль, а еще и костюм. Заболевшая артистка была чуть изящнее. Когда спектакль закончился, на руках, где был шов на рукаве, осталась запекшаяся кровь. Она во время спектакля просто не чувствовала этого. Играла!

Какая же это свобода, возможность сделать так, как хочется только тебе! Выразить только себя! Впрочем, наверное, такое же удовольствие дает каждая, твоя роль! Не люблю вопросы про завтрашний день. Но с артистом не говорить об этом невозможно. Если не думать о завтрашнем дне, не жить в предвкушении его — как идти в театр? Чем жить?

За все годы в Русском театре ( правды ради, нужно сказать, что никакого другого театра в ее жизни прост не было) Лидия Гашинская сыграла около 100 ролей. Каждый сезон — пять-шесть премьер. Правда, сейчас ставят меньше. Но все равно, ставят. А она, как настоящий Овен ( родилась под этим ярким знаком) готова брать на себя много, все! Ей нравится это состояние. Наверное, каждый человек задавал себе этот вопрос. Даже так, если твоя жизнь — в творчестве, обязательно будешь искать на него ответ. Тем более, в театре. Ведь каждый вечер, выходя на сцену будешь примерять на себя чужие радости и боли, придуманные другим страдания и переживания. Чужую судьбу. К счастью, люди, несмотря ни на что, ходят в театр. Зрители остаются верные себе и своим любимым артистам. Профессия артиста сродни профессии врача. Пригласив тебя однажды в свой мир, уже никогда не бросит на произвол судьбы. И поведет по тайным лабиринтам и своей и даже вашей души. Заметьте, не бескорыстно. Ему, артисту, обязательно нужна любовь. И идет обратная связь. Невидимая глазу, но такая сильная, яркая, без нее — невозможно. Иначе не будет просто источника жизни, источника вдохновения, не будет сил сделать шаг на кон. Правда, есть еще минуты — одиночества и спокойствия. Когда набираешься новых сил и чувств. Жизнь Лидии Гашинской — любовь. Так, о которой она говорила. Есть любовь. Есть надежда. Есть вера. Есть любимый театр. Есть друзья. Есть главное, ради чего стоит любить, верить, надеяться, жить.

Мирне життя бойового офіцера Олександра Токарєва.

Життя бувало різним. За плечима — безліч гарнізонів, війна, тепер — мир. Спокійним життя не було ніколи. Така дача у Олександра Токарєва, полковника запасу, сина військового, батька військового. Сьогодні Олександр Токарєв —голова обласної Спілки воїнів-інтернаціоналістів та запасу. Практично від самого започаткування спілки був в правлінні. А минулого року довелося прийняти непросте рішення. Спілка залишилася свого засновника і постійного протягом 19 років голови — Олександра Демьяненка. Токарєв майже не вагався. Механізм запрацював в новою силою. Звідки вона у нього — знає тільки він. Здається, в його добі — годин 40, аж ніяк не 24. І його робота одразу стала помітною. Чого варта хоча б пересувна виставка, яка сьогодні мандрує Миколаївщиною. Виставка відкрилася в листопаді в муніципальній виставковій залі в листопаді. А до того вже побувала в районах. Кожна районна організація тепер додає до неї свої світлини. Фоторозповідь про Афганістан стає все більшою і докладнішою. В самій спілці засновано музей. Він також у розвитку і поповнюється експонатами, що розповідають про службу іжиття радянських військових в далекій країні.Відповідає, та й спілкується також по-військовому чітко, конкретно. Такнавчила служба в армії — приймати рішення і виконувати його. Головне все ж — приймати. Досвід такий розпочався ще до Афганістану. За часів служби в Туркестанському окрузі.

Лейтенант Токарєв був серед тих, хто першим перетнув кордон Афганістану. Наказ рухатися до чужої країни прийшов в неділю. Несподівано. Навряд чи хто розумів, як надалі розгортатимуться події. Навряд чи хто розумів, що це війна. Справжня. Зі справжніми втратами. Вже після Афганістану Олександр навчався в тоді ще Ленінградській академії. Згадував, як в Афгані після бою або після операції заповнював довжелезні анкети. Що хотіли з них дізнатися військові теоретики — тепер невідомо. Під час навчання він поцікавився , чи можна познайомитись з висновками науковців. Слідів такої роботи не знайшов. Мабуть, це не єдина таємниця, яку щільно зберігають за сьома печатками. Здавалося, після такого страшного досвіду, після війни він мав би відмовити сина йти у військові. Але Токарєв цього не зробив. Олександр все життя пам”ятає про заповіти батька. Нічого дивного, незвичайного. Головні слова в житті чоловіка — обов”язок, честь і совість. Як би не складалося життя, пам”ятав про це, свято дотримувався. Сина навчав того ж. Після війни — Токарєв каже “після Афганщини” - треба було повертатися до мирного життя. Легко сказати - “повертатися”. Насправді все було не так просто

Вже з часом, з роками, що минули Олександр зрозумів, наскільки байдуже поставилася країна до своїх синів, що виконували інтернаціональний обов”язок. Наскільки вони виявилися не готові до того, що буде після війни. Токарєв переміг злу долю. Став сильнішим за обставини. Зміг знайти нове місце в житті. Зайняти його гідно. Мабуть для когось буде дивним така зміна професій, але Олександр став бізнесменом. Доволі успішним.

Але і в цій роботі , в цьому житті для Олександра залишилися головними слова “обов”язок, честь і совість”. Пам”ять загиблих товаришів, її вшанування, непроста післявоєнна доля багатьох воїнів-інтернаціоналістів вимагали дій, вимагали гідного ставлення. Токарєв став не тільки активним членом спілки, її правління, а і меценатом. Він не говорить багато про особисте. Але пишається сином підполковником.

Виховує доньку. Вже в другому шлюбі. Розмірковує про те, чому так буває. Чому ламаються родини військових, чому щезає кохання, чому романтичні стосунки перетворюються на сіру буденність. Сучасна українська армія не вирішила, як не прикро, тих проблем. Колишній бойовий офіцер Олександр Токарєв уважно слідкує за життям сьогоднішніх військових.

Сьогодні у Олександра Токарєва неспокійне життя. Але йому не звикати. Завжди жив так, неспокійно, бурхливо, активно. У нього стільки енергії, що мимоволі отримуєш її частину. Це відчувають всі, хто поруч. Обов”язок, честь і совість. За будь-яких обставин, за будь-яких умов зрадити цьому заповіту не можна. Власне Олександр Токарєв і не уявляє собі такого. Він просто так живе. За заповітом батька. За законами честі. За покликом серця і пам'яті. Бойовий офіцер в мирні часи.