«Сузір*я Миколаївців»

ВИБРАНЕ

СІЧЕНЬ 2010 РОКУ

ВІКТОР СКАРЖИНСЬКИЙ

«Леса под Херсоном и Одессой? Да в здравом ли вы уме, сударь?» говорили усі, з ким молодий офіцер ділився своїми планами. Дехто із співчуттям, хтось зі злорадством. Але усі погоджувались в одному – не буде у дикому неораному полі рости ліс. Та й взагалі, ця степова пустеля ніколи не забуяє живими барвами.

Але він вирішив все зробити всупереч. Декілька загублених у полі столітніх дубів доводили дещо дуже важливе. Колись випадково зронені чумаками зернятка ухопилися за життя і вижили. Тут. У дикому степу. І він зможе повторити їхній подвиг штучно. Йому допоможе освіта, здобута в Петербурзі, Херсоні, Москві. А потрібно буде, він звернеться за порадою до кращих аграріїв імперії. І нехай собі сміються.

Рід Скаржинських дуже давній. Бере своє коріння на Полтавщині. А на карту колишньої Херсонської губернії він потрапляє з ім’ям Петра Петровича Скаржинського, якій отримав тут землю, як винагороду за хоробрість. Цікаво, що це саме той рідкісний випадок, коли і батько і його син однаково талановиті. Науковці і досі питають, про кого йдеться: про батька Петра Петровича, чи сина Віктора, коли чують прізвище Скажинських, адже вони обидва залишили дуже серйозний спадок в історії.

ДОСЬЄ

1787 рік. Традиційно недовго тривав «вічний мир» - договір підписаний двома державами. Вже через 10 років Османська імперія підбурювана тепер не тільки Францією, а й Пруссією оголошує війну Росії. Тим більше турки залишили за собою головні твердині між гирлами Дніпра та Дунаю. Найбільшими з них були Очаків (Очікале) та неприступний Ізмаїл. А це давно не давало спокою Російській імперії.

Насторожений донесеннями агентури, генерал-губернатор Новоросії Григорій Потьомкін ще в 1785 році сформував два Бузьких казацьких полки. Наказним отаманом Бузького війська стає майор, а згодом полковник Петро Скаржинський.

Після початку військових дій обидва полки поспішно виступили з пункту збору Вознесенськ. У другій Російсько-турецькій війні Бузькі козаки брали участь в облозі та штурмі Очакова, відбивали турецький десант на Кінбурнську косу, відзначилися під Бендерами, Акерманом, у Кілії. Взимку 1790 року в 20-ти градусні морози, Бужсьці озброєні одними лише списами потрапили за неприступні стіні Ізмаїла. За це вони заслужили вдячність самого Олександра Суворова.

Під час битви за Кінбурнську косу Петра Петровича Скаржинського було поранено. Поки зраненого доставляли до табору та готували до операції надійшла новина: ворог розгромлений. А прибувши із маєтку козак повідомив хазяїну ще одну – про народження сина.Пізніше в родині Петра Петровича народились ще з хлопчиків. Кожен з них отримав у спадок землі. Майже всі пов’язали свою долю із військовою кар’єрою.

Найстарший син - Віктор Петрович не прийняв від батька войовничої вдачі. Спочатку він навчався в Херсоні, а потім в Петербурзі та Москві. До речі, в Московському благородному університеті-пансіоні він слухав лекції разом з Жуковським, Муравйовим, Карамзіним. Після навчання була служба в Департаменті народної просвіти і головному управлінні училищ в Петербурзі. Але прослуживши з відзнакою 6 років, він залишає службу і у 1811 році він повертається до матері у Херсонську губернію.

Віктор Скаржинський одразу полюбив цю місцевість і хоча на перший погляд вона здавалася одноманітною ближче знайомство дарувало несподіванки і яскраві враження. Одним з перших господарчих кроків Віктора була заборона селянам вести звичайні земельні роботи в деяких куточках свого маєтку. Саме завдяки цьому унікальний заповідник «Гранітно-степове Побужжя» зберігся та дійшов до нас майже у своєму первісному вигляді.

Територія колишнього маєтку Віктора Скаржинського майже сягала меж сучасної Мигиї і та Вознесенська. І досі там збереглися будинки-маєтки. На стіні під дахом у селі Трикрати родинний герб. На ньому зображений здиблений кінь – символ трудолюбства та вепр, який втілює хоробрість. Сьогодні в маєтку він колишньої роскоші майже нічого не залишилось - зараз тут музична школа. Частина будівлі в радянські часи перероблялася.

Військова справа саме для Віктора не зважаючи на всі умовляння матері не стала сенсом життя. Проте коли небезпека чатувала на Батьківщину він не зміг залишитись осторонь. У 1812 році розпочинається війна з Наполеоном. Віктор Петрович не тільки сам вирішує поїхати та взяти участь у військових діях, але й створює власне військо.

ДОСЬЄ

Віктор Скаржинський написав прохання на ім’я генерал-губернатора Новоросійського краю герцога де Ришельє. Молодий поміщик підкреслював, що готовий із своїх кріпосних обрати 100 чоловік придатних до військової служби в віці не старше 35 років. Він також брав на себе обмундирування та забезпечення верховими конями. І навіть платити утримання по 15 рублів на рік кожному до закінчення війни з французами. Для порівняння: солдат російської кавалерії тоді отримував 14 рублів на рік. Для себе ж Скаржинський просив лише одного – дозволити командувати ескадроном та присвоїти загону його ім’я.

Де Ришельє повідомив про це головнокомандуючого Дунайською армією та наприкінці серпня 1812 року формування ескадрону вже йшло повним ходом.

Для свого війська Віктор Скаржинський створив навіть своєрідну форму і власний герб та стяг. Одяг херсонських коників - добровольців складався з білих курток з блакитними лацканами на грудях. Блакитні комірці сполучалися з обшлагами того ж кольору. По усіх швах курток була прокладена блакитна випушка. Вона ж прикрашала і білі сукняні погони добровольців. Темно-сині панталони з широкими блакитними лампасами вони одягали зверху чобіт і підперезувалися широкими блакитними лампасами вони одягали зверху чобіт і підперезувалися широкими кушаками з трьома смугами сукна. Крім того, добровольці Скаржинського мали круглу хутряну козачу шапку з блакитною лоп остю зверху. Їздили вершники в звичайних козачих сідлах з подушками і високими луками. Керували кіньми вони також по-казачі, за допомогою нагайки.

Загін Скаржинського весь час заходився у авангарді Південної російської армії і проявив себе в боях дуже гідно. Бойові заслуги командира та його ескадрону відзначали видатні полководці Михайло Барклайд де Толлі та Михайло Кутузов.

Нажаль, на війні загинув один з братів Віктора Скаржинського.Сам керівник ескадрону у 1813 році повертається до маєтку. Головною справою його життя стає лісівництво та садівництво. Молодий пан вирішує створити справжній ліс на території колишнього степу. Більшість землевласників херсонської губернії відверто чи приховано насміхалися над його намірами. Але це не зупинило поміщика.

Для того щоб насадити багатоманітні ліси, Віктор Скаржинський з різних куточків світу замовляв саджанці. І навіть коли його переслідувала невдача, він не здавався та знову і знову садив деревця.

До речі, перші лісосмуги колишньої херсонської губернії з’явились зовсім не за радянських часів. Саме Віктор Скаржинський перший здогадався, що висаджуючи дерева по узбіччю доріг, можна захистити землю та врожай від спеки та суховіїв.

Сади ж Скаржинського за свідченнями спеціалістів і того часу і сьогодення були кращими в усьому новоросійському краю, як за різноманітністю сортів, так і щодо догляду. На 250-ти десяти у Трикратах росло сорок сорті яблунь, вісімнадцять сортів груш, двадцять сортів абрикос та понад двадцять сотів вишень та слив.

До 1828 року Віктор Петрович добився вагомих успіхів у лісонасадженні. На момент виникнення в Одесі «товариства сільського господарства Південної Росії» Віктор Скаржинський вже міг компетентно порадити та поділитися досвідом зі своїми колегами. Він неодноразово публікувався в тогочасних журналах товариства сільського господарства, де давав поради стосовно методики

КВІТЕНЬ 2010 РОКУ

З цього місця починався Миколаїв. Просто і логічно побудоване ,зручне для помешкання місто над Бугом. Його первинний план зберігся до наших днів практично без змін. І можна тільки здивуватися містобудівному таланту Івана Єгоровича Старова. Створений ним план міста відповідає вимогам часу ось вже більше двох століть.

Архітектор, один із засновників російського класизму Іван Старов прожив довге і надзвичайно насичене творче життя.Окремий його період був присвячений нашому місту,заснованому на півострові,упоєднанні двох великих річок .

Іван Старов народився в Москві в родині д’якона. Закінчив Санкт – Петербурзьку Академію мистецтв. Працював в Парижі і Римі, вивчав пам’ятники античності. Професор, ад’юнкт – ректор Петербурзької Академії мистецтв. В 1784 році Старов став головним архітектором «Контори строение её императорского величества домов и садов».

З середини 70 –х років 18 сторіччя Старов систематично виконував будівельні замовлення князя Григорія Потьомкіна. І саме йому було доручено оглянути територію і розробити план нового південного міста.

Миколаїв був народжений суднобудуванням, місто при верфі. Хоча, до “міста” йому було далеко, невеличке поселення з кількох мазанок та шалашей. Для «надання престижу майбутньому місту» Потьомкін і запросив до Миколаєва відомого архітектора Івана Старова.

Втім, наприкінці 80 – х років двадцятого сторіччя серед краєзнавців виникла дискусія щодо авторства генерального плану. Думки розділилися: одні вважали автором Івана Старова, інші – військового інженера – полковника Івана Князєва, якому в той час було доручено перший план Адміралтейства і Миколаєва

Справа в тому, що плана будівництва за підписом чи то Старова, чи то Князєва, дослідниками в архівах так і не було знайдено.

Прямі вулиці, що утворюють прямокутні квартали з двома площами- адміністративно –громадською при в’їзді , базарною, в глибині міста. Таку просту класичну схему запропонував Миколаєву його архітектор Іван Старов. Все місто начебто”притиснуто”до верфі над Інгулом. Дев’ять поздовжних вулиць - від Набережної до Католичної ( сучасної Адмірала Макарова) , що закінчувалися у Херсонській ( проспект Леніна). Поперечних вулиць – було дванадцять – від Наваринської до Садової. З боку, за крутим поворотом Інгулу була намічена Військова Слободка. В майбутньому місто забудовувалися саме в цих межах.

Але за цією простотою плану історики,краєзнавці і вбачають всю неповторність, унікальність сучасного обласного центру.

Головна площа міста – нині площа Леніна ,її також було доручено спроектувати Івану Старову. Хоча, від тієї Соборної площі зараз нічого не залишилося: ані Адміральского Собору, ані Магістрату, ані лавок Молдованського будинку. На жаль, історичний облік з часом і під впливом різних подій був втрачений.

Існує також цікавий історичний факт щодо заснування центру Миколаєва.

Відомо, що Старов особисто в Миколаєві нічого не побудував. Але плани архітектора втілювали згодом в життя десятки , сотні інших людей – військові інженери, будівельники. Невеличке поселення біля верфі потроху розширювалося і змінювалося. Саме в ньому Світлійший князь Потьомкін бачив розвинений центр суднобудування і флоту на Чорному морі. І таким його представив на генеральному плані архітектор Іван Старов. (Т.Мілякіна)

АРХІВ 2009 РІК

24.01.2009 Перший секретар ОК КПУ В.Васляєв

Саме в ці дні йому б виповнилося 85. Тому варто згадати хоча б фрагментарно – основні віхи його досить короткої , але яскравої біографії.
Володимир Олександрович Васляєв народився в 1924 році в невеличкому селищі на Луганщині. В сім’ї службовців.
Після школи – відразу війна. По закінченні танкового училища в Нижньому Тагілі в 1943 році дев’ятнадцятирічного Володимира Васляєв направляють на фронт. В складі третьої танкової бригади двадцять третього танкового корпусу командир танку – старший сержант Васляєв – бере безпосередню участь у визволенні Миколаївщини. На окрему розповідь тут заслуговує знаменитий рейд його танкової бригади по тилах ворога, з якого розпочалася Березнегуватсько - Снігурівська операція. За участь в цьому рейді танкіста Васляєва нагороджено орденом Червоної Зірки. Він визволяв Угорщину, Австрію, штурмуючи Будапешт і Відень, дивився в очі смерті, бачив смерть фронтових друзів… Можливо тому, - через все життя, - на всіх посадах, - він проніс глибинну повагу й шану до фронтовиків.

Забігаючи наперед, відзначу, що саме в період його головування Миколаївським обкомом, в області встановлено понад триста монументальних пам’ятників, меморіальних комплексів на честь воїнів Великої Вітчизняної.

Відомий миколаївський скульптор і художник Юрій Макушин пригадує, що Васляєв неодноразово підкреслював: наші нащадки повинні пам’ятати подвиг своїх своїх батьків і дідів… Саме за його ідеєю під Новою Одесою був створений знаменитий на всю Україну Курган Слави, а скульптора Сталевого Солдата ( автор Макушин) за своєю експресією, емоційністю і правдивістю образа не знає собі рівних… До речі, остаточний варіант Сталевого Солдата Васляєв, разом з членами обкому затверджував в цій майстерні. І не випадково зменшена бронзова копія, яка зараз зберігається в краєзнавчому музеї, стояла у нього дома на робочому столі. Васляєв був людиною талановитою і багатогранною. Він сам займався різбленням по дереву, добре малював, цікавився мистецтвом і підтримував його. Взагалі, Васляєв був людиною непересічною. За широтою свого мислення, - він значно випередив свій час. І в цьому, я думаю, ви переконаєтесь.

Отже, після війни Володимир Васляєв поступає до Миколаївського кораблебудівного інституту, стає Сталінським стипендіатом. По закінченні МКІ його рекомендують на партійну роботу. Партійна кар’єра Васляєв розвивається досить успішно: завідуючий промислово – транспортним відділом міському партії, секретар міському, секретар обкому, а з 1971 року – перший секретар. Саме на цій посаді – в повній мірі розкривався організаторський талант Васляєва. Але важливо те, що будучи де – факто і де – Юре керманичем області , він не втратив своїх душевних якостей, зберігши високу моральність.

Важко навіть перелічити позитивні зміни в соціально – економічному житті нашої області в 1970 – 1980 роках - періоді , як кажуть зараз, « глухого застою».

Тільки за десять років Військово – Морський Флот СРСР поповнився 20 потужними військовими кораблями, побудованими в нашому місті, включаючи – важкий авіа несучий крейсер «Київ». В тому ж, 1975 році на Чорноморському суднобудівному заводі розпочинається серійне будівництво авіаносців. Невдовзі на «Океані» виведено із сухого доку балкар «Борис Бутома» водотоннажністю 130 тисяч тонн.

Розпочинається будівництво Миколаївського глиноземного заводу та Південно – Української АЕС. На Чорноморському заводі – контейнеровозів типу «Атлантика». Завод імені 61 – го комунара успішно продовжує спорудження рефрижераторів типу «Берингов пролив». Першу продукцію випускають пивзавод «Янтар» і Баштанський сирзавод, Миколаївський гідролізно - дріжджовий завод.

1978 рік – введено в експлуатацію найкрупніший в Європі Вознесенський шкіряний завод, а згодом – першу чергу глиноземного. В цьому ж році відкрито Дніпро –Бузький морський порт… До кожної з цих подій безпосередньо має відношення Васляєв.

Можна лише уявити, - яке моральне і фізичне навантаження випало на долю першого секретаря. Адже кожний об’єкт необхідно було здати до конкретної дати: чи то річниці революції, народження вождя, чергового Пленуму ЦК … В разі зриву державного завдання першою летіла голова першого… Скільки було проведено партійних бюро ( по – суті, - виробничих нарад), виїздів на об’єкти, розмов, зустрічей, погрозливих дзвінків «зверху», комісій, перевірок, заслуховувань в Києві і Москві – про це ми не дізнаємося. Васляєв не залишив спогадів.

Але … Але на Миколаївському телебаченні зберігся фільм « 30 квітучих весен», - до 30 – річчя Перемоги. Ведучим цього фільму погодився виступити … сам перший секретар обкому. І Васляєв його чудово прокоментував. Такого в Радянській Україні ще не було: щоб партійний функціонер найвищого ґатунку виступав в ролі ведучого.

Васляєв встигав побувати з робочими поїздками в кожному куточку області – знаємо напевно. Саме в ті роки область вперше зібрала понад два мільйона тонн зернових, щорічно продаючи державі понад сто тисяч тонн м’яса, близько трьохсот мільйонів штук яєць.

Фантастичні показники – особливо у порівнянні із сьогоденням. А скільки житла, об’єктів соціально – культурного призначення було побудовано.

Кажуть, Васляєв якось пожартував:» Живу за фронтовим розкладом дня…» Так воно і було. Він не щадив себе.

Два ордени Леніна ( за розвиток сільського господарства і військового кораблебудування) то, звичайно, велика честь. Але чи навряд вона компенсувала втрату здоров’я…

Хвороба непомітно підступала…Він тримався.

В радянські часи, - пам’ятає, - особлива увага приділялася роботі з керівними кадрами. У Васляєва це питання стояло чи не на першому місці. Він добре розумів : поколінню фронтовиків необхідно готувати зміну.

Саме Васляєв розкрив, як сказали б зараз, менеджерські якості таких відомих на Миколаївщині людей, як Шараєв, Шорін, Білоблоцький, Грицай , Круглов, Матвєєв, Зайвий, Попович, Тазарачева, Новожилов, Годовиченко – Макарова, Гержов…

Список можна продовжувати.Взагалі ж, для багатьох миколаївців він і сьогодні – взірець порядності і принциповості. Також – великої волі й мужності.

Як відомо, Миколаїв був закритим містом. Головна місія якого – будувати військові кораблі. Все інше – як вважали в центрі – другорядне. Перший секретар обкому дотримувався діаметрально протилежної думки. За його ініціативою відкрився унікальний музей історії суднобудування і флоту. До того ж, наше місто, - батьківщина багатьох талановитих, всесвітньо відомих діячів мистецтва. А тому, на думку Васляєва, необхідно продовжувати і зміцнювати їхні традиції.

Як пригадує Дмитро Кремінь, в долі видатного нашого художника , Володимир Олександрович зіграв вирішальну роль.

І не тільки малював. Мало хто знає про творчі вечори в родині Васляєва, коли він сам сідав за фортепіано і чудово співав…

Багато є про що розповісти, про цю харизматичну особистість. Наведу лише два епізоди, котрі, як на мене, якнайкраще характеризують Васляєва.

В середині 70 – х років саме існування знаменитого Миколаївського зоопарку виявилося під загрозою . У Всесоюзній газеті «Советская культура» з’явилася величезна стаття про те, що старий зоопарк майже знесено, новий – не побудовано. Васляєв терміново викликав керівників великих промислових підприємств і після великого вступного слова, запропонував негайно вийти зі свого кабінету тим, хто не бажає допомогти в будівництві нового зоопарку. Ніхто не вийшов. Хто ж відважиться? « Добре – сказав Васляєв. Тоді завтра зустрічаємося на будівництві зоопарку». нарада тривала всього п’ять хвилин.

Останні роки життя Васляєв серйозно хворів. Про це мало хто знав. В нього відмовила нирка. Він продовжував працювати. Після операції по вирізанню нирки, він продовжував працювати, розуміючи , що довго не проживе. На той час медицина була безсила…навіть за втручання самого Щербицького.

До речі, перший секретар ЦК Компартії України з глибокою симпатією ставився до Васляєва, давши йому характеристику як «самому культурному першому секретарю обкому».

Васляєв відчував, що час земний рахується вже на години.

Він вирвався з київської лікарні, зовсім хворий, ледь стояв на ногах, прилетів до Миколаєва, викликав до себе членів бюро обкому, віддав останні розпорядження…

В літак до Києва його вже майже вносили. А через три дні Васляєв не стало. Це сталося 4 жовтня 1980 року.

На жаль, лише коли людина покидає цей світ, ми починаємо уявляти її масштаб. Газета «Правда» на першій сторінці розмістила некролог – адже Васляєв ще був членом ЦК Компартії України, депутатом Верховної Ради СРСР декількох скликань. В обласному державному архіві зберігається понад 200 телеграм із співчуттями родині: від ЦК КПРС до камчатських рибалок…

На прощання з Васляєвим зібралося чи не все місто…

До недавнього часу з пам’яттю про нього миколаївцям не щастило. Якісь моральні ублюдки розпилили на металобрухт чудовий бронзовий постамент на його могилі, створений скульптором Мачушиним. зараз тут стоїть інший пам’ятник, вже із граніту.

Сучасний контейнеровоз «Володимир Васляєв» при розтрощенні Чорноморського пароплавства за безцінь придбав Воєнно - Морський Флот Сполучених Штатів Америки, переіменувавши його на честь героя в’єтнамської війни…

Але в обласному державному архіві, краєзнавчому музеї дбайливо зберігаються документи, особисті речі Васляєва. Одну із вулиць названо його ім’ям. Звичайно, цього замало. Тому в 2007 році за ініціативи голови облдержадміністрації Олексія Гаркуші на будинку де жив Васляєв, відкрито меморіальну дошку. Кожен присутній на цій події – його друзі, колеги, по роботі – здатен годинами розповідати про нього. Можливо, варто було б занотувати ці спогади?

Нещодавно я побував біля цього будинку. найбільше мене вразила, така, на перший погляд, другорядна деталь. На покажчику квартир в під’їзді і досі вказано ім’я Васляєв, хоча в його квартирі давно живуть інші люди. ось вони, - справжня шана, і жива пам'ять. (Топчій О.В.)

31 января 2009 года ПОЭТ ЭМИЛЬ ЯНВАРЕВ

Имя поэта Эмиля Январева неотделимо от нашего южного города. В каком то смысле он примета, достопримечательность Николаева. Хотя уже несколько лет, как ушел из жизни. Вот что он сам говорит о себе в предисловии к одной из своих книг:» Я родился в 1931 году в Николаеве и с самолетства купался в Ингуле и Южном Буге, не подозревая даже, что названия родных рек будут когда – нибудь мной зарифмованы. Детство мое озвучено грохотом эшелонных колес: нас, детей, увозили на восток, спасали от фашистской пули. Так в мою биографию вошла Средняя Азия с ее звенящими арыками и гигантскими дынями. Школу закончил я в освобожденном Николаеве,воздух еще попахивал копотью и розами: на месте сгоревших домов тогда разбивали скверы».

Как реликвию хранит вдова поэта Людмила Павловна Костюк – известная николаевская журналистка первую собственноручно отпечатанную и переплетенную тетрадь или точнее книжку стихов шестнадцатилетнего Эмиля. Рядом с первой рукописной книжкой хранятся школьная записная книжка с рисунками матери, одноклассников, записями. Все это вскоре станет подспорьем в поэтическом ремесле.

Первая публикация во всесоюзной газете «Пионерская правда» в 1948 году с двумя стихотворениями, посвященными летчикам, конечно окрылила юного Эмиля Штемберга. Но до поэта Эмиля Январева было еще далеко.Рядом с первыми пробами пера, юношескими блокнотами в домашнем архиве всегда бережно хранились рукописи собратьев – поэтов: Мыколы Винграновского, Анатолия Поперечного, Марка Лисянского и других, голос которых был созвучным его поэтическому голосу.

Он всю жизнь будет прислушиваться к этим голосам, начиная с учебы одновременно в Николаевском педагогическом институте и Московском институте литературы имени Горького. А прислушиваться было к кому. Среди учителей были такие мэтры, как Михаил Светлов, Ярослав Смеляков. А среди однокашников – Юлия Друнина, Константин Ваншенкин, Инна Гофф…и многие другие прекрасные поэты. Но Эмиль Январев среди них не затерялся.

Начиная с 1955 года он регулярно печатается в сборники периодических изданиях. Это сборник «День поэзии», журнал «Юность», «Радуга», «Советская Украина». Первая книга стихов «Переправа» вышла в 1967 году в издательстве «Советский списатель» в москве. За ней последовали «Настоящее время» - 1971 год, «Действующие лица» - 1972 год, «Открытый урок» - 1075 , - все сложно перечислить. Всего на сегодня издано 15 сборников стихотворений.

Январев всегда учился и довольно часто учил. И не всегда у доски, хотя и в прямом смысле учительствовать ему пришлось много лет в вечерней школе рабочей молодежи. Он всегда как то непроизвольно притягивал к себе людей, которым хотелось учиться и литературному делу и просто культуре. Происходило это по разному – в литобъединении «Стапель» среди корабелов, в литобъединении «Рефлектор» с медработниками, в телевизионной програмне «Поле зрения» с десятками тисяч телезрителей Эмиль Январев умел быть ненавязчивым , тонким интеллигентным но все же учителем, оставаясь поэтом. А следовательно, прежде всего, свободным от догм. Январев умел быть близким, необходимым многим людям. Образы родителей - Израиля Марковича Штемберга и особенно матери - Ревекки Моисеевны часто присутствуют в его самых

гражданина», отрывок пронзительных строках. В его поэтическом мире часто рядом с ним близкие, любимые люди – жена Людмила

Костюк, дочь Юнна, внучка. Представить себе творчество поэта без них просто невозможно, как и без друзей и учеников – Екатерины Голубковой, Владимира Пучкова, Георгия Сарапиона, Ивана Долгополого, Татьяны Фурсовой, и многих, многих других. ( А.Митрофанов)

Анатолій Ганькевич - перший керівник на наших суднобудівних підприємствах

В середині двадцятого століття однією з ключових фігур в суднобудуванні Миколаєва і всієї країни стає Анатолій Ганькевич - до речі перший керівник на наших суднобудівних підприємствах, який народився і вивчився корабельної справи у Миколаєві, раніше всіх спускали, так би мовити "зверху". Він очолював два найбільші миколаївські підприємства галузі загалом протягом майже тридцяти років.

Рідні та близькі згадують Анатолія Борисовича як турботливого батька і діда, колеги та підлеглі - як мудрого і рішучого керівника. Його життя стало однією з легенд Миколаєва, хоча наші молодші земляки не багато знають про цю людину, та й взагалі про той час.

Народився Анатолій Ганькевич 15 січня 1912 року, в З училища прийшов на завод імені 61 - го комунара помічником майстра, став майстром. без відриву від виробництва закінчив Миколаївський кораблебудівний інститут у 1938- му році, цього ж року народився син Борис .

Війну Анатолій Ганькевич разом із рідним заводом провів в евакуації, водночас зростаючи як фахівець і керівник . Після війни його повертають до Миколаєва.

В законі СРСР про п'ятирічний план на 1946 - 50 роки відновленню суднобудування приділялась особлива увага. Водночас була прийнята програма розвитку військового кораблебудування. Саме в цей час , на весні 1950 - го Анатолій Ганькевич призначається директором заводу імені 61 -го комунара. під його керівництвом підприємство починає будівництво корабелів нового типу, які здатні були виконувати бойові завдання далеко від кордонів своєї держави. Це, в першу чергу, есмінці проекту 56. Вже тоді проявилися повною мірою організаторські якості молодого директора.Незважаючи на твердий характер і незламну волю, Анатолій Борисович запам'ятався колегам і підлеглим як ввічливий і мудрий керівник, який з повагою ставився до працівників..
Восени 1959 року Анатолій Ганькевич стає двадцять п'ятим директором Чорноморського суднобудівного заводу. В цей час перед Військово - Морським Флотом СРСР постало нове масштабне завдання - створити противагу потужним американським підводним човнам з ядерними ракетами на борту. Був розроблений проект корабля "1123" під назвою "Кондор".

Ці кораблі несли на борту гелікоптери К-25. Після успішної реалізації цього проекту, Анатолій Ганькевич був удостоєний звання "Героя Соціалістичної праці" .

Взагалі , коли тільки но постало питання про будівництво перших радянських авіанесучих кораблів, для виконання такого завдання розглядались кілька заводів. Але саме Ганькевич запевнив високе керівництво, що Чорноморський суднобудівний впорається. Миколаїв таким чином став першим і останнім в країні містом, де будувались авіанесучі кораблі і згодом авіаносці.

Свою рішучість і наполегливість директорові Ганькевичу доводилось проявляти часто. Коли будувався перший авіанесучий крейсер "Київ" Анатолій Борисович був у лікарні, йому мали зробити операцію. Терміни здачі корабля вже підходили, а важлива секція, так званий "спонсон" - злітна ділянка палуби, не була готова. І Міністерство, і обком партії вирішили спускати "Київ" в такому стані.

Хоча військове кораблебудування було основним в роботі ЧСЗ, завод створював також унікальні вантажні , науково - дослідні , рибопромислові судна. Серед них - дві гігантські китобази "Радянська Україна" і "Радянська Росія".

А ще - науково - дослідний шедевр "Сергій Корольов" , суховантажні судна і контейнеровози.

Водночас завод робив неоціненний внесок в соціально - культурний розвиток Миколаєва та області. Допомагав в розбудові музею суднобудування і флоту, споруджені Центрального стадіону. зводився Будинок культури суднобудівників. Ідея створення Намиву, як житлового комплексу також належала Анатолію ганькевичу.

Найкращим відпочинком для Анатолія Борисовича була риболовля. Хоча вільного часу, звісно, було обмаль. Тим не менш у щільному робочому графіку він завжди знаходив час для родини, близькі і рідні постівйно відчували його турботу, вчилися у нього.

В 1979 році Анатолій Борисович йде на пенсію, завод приймає Юрій Макаров - один з плеяди керівників і фахівців, яких готував і виховував директор Ганькевич.

І на пенсії Анатолій Ганькевич продовжував займатися справою життя, працював в ЦКБ "Восток" з проектування спеціальних траулерів.

Одинадцятого вересня 1986 року Анатолій Борисович пішов з життя.

Нащадки пишаються причетністю до великого імені. Мабуть найбільше - правнук Анатолія Ганькевича Антон - син його внучки Олени і екс - губернатора Миколаївщини Олександра Садикова.

Рідне місто шанує видатного миколаївця. Біля прохідного Чорноморського суднобудівного заводу встановлено пам'ятник, цю площу названо його іменем. Він назавжди залишиться в нашій памяті прикладом керівника і людини. (Ф.Бондар)

14.02.09 Скульптори Макушини

Кожне місто має своє обличчя. Воно складається не за один день.

Роки, наполеглива робота і талант пишуть його. Серед наших сучасників — родина, яка доклала чимало зусиль, аби прикрасити рідний Миколаїв. Це Юрій, Інна і Віктор Макушини. Серед найбільш відомих скульптур родини Макушиних — Сталевий солдат поблизу Нової Одеси, Пушкін, що зустрічає гостей нашого міста на Інгульскому мосту, Прометей, символ кращого зоопарку України — Мауглі з Багірою, погруддя видатних миколаївців і історичних особистостей.

Юрій Макушин за походженням сибіряк, хоча його першою книгою був “Кобзар”. Батько в другому шлюбі взяв українку і родини переїхала на Миколаївщину. Інна народилася в Миколаєві. Навчалися — разом в Ленінградському інституті живопису, скульптури і архітектури імені Репіна. Навіть на одній спеціальності — художник-скульптор. Власне скульптура народжувалася дуже складно. Юрій Андрійович певний час не міг знайти пластичне рішення. Допоміг випадок. Під час роботи Юрій Макушин захворів, Інна тимчасово працювала одна. Ліпила з глини скульптуру. Якось мало не загинуло — на неї посунулося коліно солдата вагою в сотні кілограмів. До того ж майстри були дуже обмежені в часі. Солдата до Нової Одеси доставляли водою. Від причала тягнули через село важкою технікою. Місцеві мешканці повністю засипали його квітами. Сталевий солдат став для нашого краю більше ніж просто пам”ятником. Символом поколінь, Великої перемоги, людського героїзму і відповідальності скульптора перед своїми земляками, перед майбутнім. Відповідальності за таким чином збережений образ сучасника.

В Миколаївському художньому музеї зберігаються кілька робіт Інни і Юрія. Зокрема, макет майбутнього Пушкіна і бюст засновника нашого музею князя Гедройца. Інна Вікторівна зверталася і до образа Верещагіна. Кажуть, що практично всі ії роботи обличчям схожі на Юрій Андрійовича. Художниця посміхається, але не спростовує. Подружжя здебільшого працює в тандемі. Бувають і творчі суперечки і компроміси.

Та ж школа і у сина Віктора. Він закінчив той самий вищий навчальний заклад, що і батьки. І хоча майстерня у нього окрема, все одно інколи працює разом з батьками. Минулого року Віктор представив свій альбом живопису. А не так давно відбулася презентація посібника по рисунку, один том написаний батьком Юрієм, другий — сином. Дизайн, до речі, теж розробляв сам Сьогодні миколаївці вже добре знають і скульптурні роботи Віктора.Це і пам”ятник Чорноволу, погруддя засновнику міста князю Потьомкіну навпроти управління заводу, з якого розпочався Миколаїв, і в яхт-клубі. Пам”ятник Фалєєву. Його відкрили на день міста в 2002 році.

Віктор, до речі реалізує себе і в музиці — він є солістом камерного оркестру старовинної і сучасної музики “Арс-Нова”. Сьогодні — коли син вже самостійний відомий митець — батьки передають свої знання і вміння студентам різних навчальних закладів.
Земляки давно полюбили всю творчу родину митців. Їх роботи запам”ятовуються, біля них фотографуються. Миколаївці гідно оцінили творчість, роботу Макушиних — в році назвали їх - всіх трьох -городянами року в міській програмі в номінації мистецтво. Адже неможливо не помітити їхню закоханість в рідне місто. У кожного з них свої творчі плани. Юрій Андрійович мріє, що колись між двома мостами з”явиться пам”ятник Святом Миколаю. Що небесний покровитель нашого міста зустрічав гостей Миколаєва. Інна Вікторівна хоче ще попрацювати над звірятками. Віктор — продовжити галерею історичних образів. А ще Макушини за кілька років вже відзначать золоте весілля і у них підростає симпатичний онук Слава. Можливо, і його ім'я потрапить в історію Миколаєва, як імена Юрія, Інни і Віктора Макушиних. (І.Савицька)

28.03.09 Голова обласної ради Тетяна Демченко

Єланецький район. Куйбишівка. Велике красиве село посередині степу. Ця дорога і кожен приїзд сюди напевно для Тетяни Демченко, голови обласної ради, завжди хвилюючі і очікувані. Бо це мала батьківщина. тут народился 50 років тому і виросла. тут і зараз мешкають батьки. Цього разу чудовий привід для відвідання - урочисте відкриття дитячого садочку, якого в селі не було більше десяти років. Спільними зусиллями вдалося відновити. І ось хвилююча мить - бо саме в цьому закладі колись виховувалась і сама Тетяна Василівна. Тут двадцять два роки пропрацювала завідуючою її мама, Тамара Іванівна Руденко.

Підсвідомо професію Тетяні допоміг обрати дідусь - Іван Андрійович Руденко, який все життя пропрацював в колгоспі імені 22 з'їзду КПРС в Куйбишівці.

Але склалося не зовсім так. Після закінчення на відмінно Херсонського сільськогосподарського інституту в рідному селі пропрацювала агрономом лише рік.

В 1999 році Тетяна Демченко була призначена головою райдержамдіністрації. Посада складна і відповідальна, враховуючи всі проблеми. А Єланецький район був і залишається аграрним. Промислових об'єктів і тоді по пальцях можна було перелічити.

В 2003 році знов довелося робити вибір. З посади голови райдержадміністрації пішла свідомо і добровільно, бачачи неефективність нових реформ на селі, розпаювання. І власне для того, щоб якось врятувати всі напрацювання в рідному "Авангарді". В 2006 році склад новообраної обласної ради 5 - го скликання очолює жінка - вперше за весь час існування представницького органу Миколаївщини. Керівна посада зовсім не пов'язана з кабінетною роботою. Вже давно довели свою ефективність дні обласної ради в районах, дня контролю, під час яких виявляються найактуальніші проблеми населених пунктів- від великого до малого. Вже стали традиційними гарячі лінії в редакції газети "Рідне Прибужжя", особисті прийоми. Голова обласної ради намагається безпосередньо брати участь у всіх засіданнях депутатських комісій. В 2005 році Тетяна Демченко була нагороджена Почесною грамотою Верховної Ради України, а також орденом православної церкви святої Великомучениці Варвари 1 - го ступеня. За ініціативи нинішнього скликання депутатів обласної ради вперше в області була ініційована програма "Людина року Миколаївщини". І попереду ще багато спільної роботи. (Т.Мілякіна)

4.04.2009 Генеральний директор “Океану” Микола Романчук.

Першим корабелом хліборобського краю називають Миколу Романчука на малій батьківщині - в селі Новоукраїнка Березнегуватського району. Тут 18 квітня 1957 року народилась людина, якою вже через півстоліття пишатимуться земляки. Вулицю, на якій зростав майбутній корабел, назвали на його честь.

Тепер він приїздить до рідної Новоукраїнки та інших сіл Березнегуватського і Снігурівського районів, як керівник великого підприємства, благодійник, але в першу чергу, земляк, котрий прагне допомогти краю, звідки він родом і людям, в яких вчився сам, і яких навчає тепер своїм прикладом.

А вже через рік він зробив наступний крок до своєї мрії, поступивши до Миколаївського суднобудівного технікуму. Практику проходив на Чорноморському суднобдуівному заводі. А рівно тридцять три роки тому - пятого квітня 1976, прийшов на "Океан" складальником - добудовником суден.

Без відриву від виробництва Микола Романчук закінчив Миколаївський кораблебудівний інститут, отримав кваліфікацію інженера - кораблебудівника. Колеги часто згадують , як проявилися організаторські якості молодого керівника, коли він очолив проблемний п'ятий цех. Але...

Зростати Романчуку, як фахівцю і керівникові допомагали визнані майстри корабельної справи - Петро Сивак, Нодарій Чантурія... Але вчився майбутній директор в усіх своїх колег.

Виявилося, що найкращим чином здібності Миколи Романчука проявляються саме в боротьбі з проблемами. І сам він і колеги називають його "антикризовим" менеджером. Особливо знадобились ці якості , коли в середині дев'яностих років , завод разом з усією галуззю, наблизився до прірви. Можна вважати сумнівним кар'єрний стрибок на підприємстві, яке практично зупинилося. І тим не менш, Микола Романчук пересів у крісло керівника заводу з посади начальника п'ятого цеху, який очолював десять років.

У тридцять дев'ять років він став наймолодшим серед керівників українських суднобудівних підприємств. І, можливо, завдяки не лише знанням і вмінням, але й молодості та енергійності він і його завод виявилися найбільш перспективними.

Розвиток подій засвідчив вірність обрання в якості стратегічного інвестора потужної Європейської компанії "Дамен". В жовтні 2000 року завод приватизували і у підприємства відкрилось нове дихання. "Океанівці", які наприкінці дев'яностих були змушені шукати роботу на інших підприємствах України і за кордоном, почали повертатися. З'явилась молодь.

На "Океан" прийшло чимало колишніх працівників Чорноморського суднобудівного заводу, який не зміг вийти з кризи. Символом спадковості поколінь корабелів став спуск на воду побудованого "океанівцями" судна, названого на честь легендарного директора ЧСЗ.

Здобутки генерального директора та очолюваного ним колективу високо оцінили миколаївська громада, місцеві та центральні органи влади. Микола Романчук - лауреат міських і Всеукраїнських премій та рейтингових програм. У 2005 році він нагороджений орденом "За заслуги третього ступеня". А в серпні 2007 Миколі Романчуку присвоєно звання Героя України.

За вісім років тричі змінювався власник "Океану". Сьогодні контрольним пакетом акцій підприємства володіє російська компанія. Новий інвестор оголосив про намір зробити миколаївський завод одним з кращих та потужніших в Європі. Нова, цього разу вже світова криза, поки що завадила реалізації амбітних планів. Але в цих умовах авторитет заводу і його керівника допомагає знаходити нових перспективних замовників.

Ясна річ, глобальна криза позначилася на роботі підприємства. Але працівники "Океану" пам'ятають, що саме в таких умовах проявляються кращі якості їх керівника.

***

7.04.2009 Володимир Топчій - директор кращого в Украні зоопарку

Так все починалося в житті Володимира Топчего, директора Миколаївського, кращого в Україні зоопарку. Він брав з полиці книгу Брема про тварин, клав на голову — книга була заважка для малого — і йшов роздивлятися малюнки. А вже в школі став відвідувати гурток юннатів. Три роки він пропрацював в кінотеатрі кіномеханіком, потім доля закинула Володимира на завод. Робота була гарна, але точно — не його покликання. Життя внесло свої корективи і в плани щодо навчання. Володимир Топчій випробовував долю в Дніпропетровську і Херсоні, а склалася вона в Москві. Час навчання залишився в пам”яті не тільки дружною студентською сім”єю, блискучими викладачами, а і можливістю бути в центрі культурних подій.

Місцем роботи Володимира Миколайовича весь цей час — з 1978 року — був тільки зоопарк. Він був екскурсоводом, лектором, науковим співробітником, заввідділами приматів і хижих тварин, 10 років — заступником директора. З 2002 — директор. В 2001 році зоопарк відзначив своє сторіччя. До свята перед зоопарко за ініціативи Топчего відкрилася площа і пам”ятний знак Леонтовичу, засновнику закладу. В сучасному зоопарку створена галерея портретів всіх директорів. Вже на цій території було створено музей історії Миколаївського зоопарку. Він існує з 1987 року.

Але чимало і проблем. Тим не менш зоопарк постійно прагне чогось нового. Традиційно ініціатором стає директор. :Все це не проходить непоміченим. І відзначається не тільки земляками. Це не тільки висока честь. Це ще і серйозна відповідальність. Є в Україні сумні приклади. Чотири роки тому Харків,ський, а два — Київський зоопарки були виключені із Європейської асоціації. Тому особливо почесно, те що ми утримуємо високу планку. Зоопарк завдяки зусиллям його директора став не тільки прикрасою міста. Це частина Миколаєва. Невід”ємна від його історії і сучасного життя. Володимир Топчія може. Може, тому що він такий, тому що має характер і вірно і чесно слідує за своїм покликанням. Володимир Топчій був депутатом міської ради. Зрозуміло, мотивація обиратися була — зоопарк і його мешканці, піклування про них. Втім, Володимир Миколайович піклувався і піклується не тільки про тварин. Він небайдужий городянин. Біди його земляків — його біди. Городяни віддали належне і роботі Володимира Миколайовича як директора зоопарку, і його прагненню зробити міста кращим і земляків щасливішими. В 2001 році він став “Городянином року” в номінації “Культура”. Це не єдина відзнака за активну діяльність. У Володимира Топчего чимало планів. Різних — і абсолютно конкретних по реставрації, оновленню колекції, розбудові, і більш філософські. Він вже доклав до цього чимало зусиль. Присвятив зоопарку все життя. Все життя і особисте також - в самовідданому служінні природі і людям.

16 травня 2009 року Актор, драматург, режисер народного театру Микола Троянов

 

Якщо уявити собі галерею портретів наших видатних земляків, то не мало б значення в якому місці, в якому ряду висів би портрет Миколи Олексійовича Троянова. Перехожі все одно зупинили б на ньому свій погляд і підійшли поближче. Придивитись. Бо Микола Троянов - красива людина.

Як завжди, коли працюєш над портретом людини непересічної і добре знаної, не вистачає ні слів, ні часу. А головне - важко бути адекватним

постаті, яку малюєш. Хтось подумає - не щирі слова...Але вдивимось в це обличчя, в ці очі. І запам'ятаємо. Наш земляк і сучасник, шукач гармонії і справедливості, людина яка любить життя і не боїться жити. Микола Олексійович Троянов. (Ю.Скиба)

16 декабря 2009 г. исполнилось 88 лет со дня рождения Николая Алексеевича Троянова, актера, драматурга, режиссера, заслуженного артиста Грузии, горожанина 2000 г. в номинации "Искусство", бессменного (38 лет!) руководителя уникального Народного театра в Николаеве, закончившего с отличием школу-студию им. М.С. Щепкина при Малом театре в Москве, достойного ученика великих В. Пашенной, И. Ильинского, К. Зубова, Е. Турчаниновой и Н. Анненкова, подлинного Подвижника Театра и Жреца Прекрасного!

Троянов Николай Алексеевич родился 16 декабря 1921 года в селе Косицкое Новгородской области. После окончания средней школы служил в рядах Советской армии, окончил полковую школу в г. Шепетовка на Украине.

В годы Отечественной войны стал офицером и участвовал в боях под Киевом, Ленинградом, где в лесах Новгородщины по его инициативе был создан партизанский отряд, после освобождения Ленинграда воевал в рядах Советской Армии в Польше, где и был тяжело ранен. Награжден орденами Отечественной войны I-й степени и Красной Звезды, 18 медалями, в том числе "За оборону Киева", "За оборону Ленинграда", "Ветеран труда".

После войны Троянов с отличием окончил театральное училище им. М.С. Щепкина при Малом театре в Москве (1950). Его сокурсниками и друзьями были Михаил Ульянов, Павел Луспекаев, Евгений Весник и Николай Тимофеев. В 1950-60гг. - актер Тбилисского русского театра им. А.С. Грибоедова. Сыгранные в те годы роли: Треплева в "Чайке" Чехова, Николки в "Днях Турбиных" Булгакова и др. сделали его имя популярным в Грузии. В 1957 г. ему присвоено почетное звание "Заслуженный артист Грузии". В Тбилиси он организовал самодеятельный театр, в котором прошла его первая пьеса - "Мост".

С 1960 г. - актер Николаевского русского драматического театра им. В.П. Чкалова. Здесь им сыграны роли: Сергея в "Иркутской истории" Арбузова, Мортимера в "Марии Стюарт" Шиллера, дона Саллюстия в "Рюи Блаз" Гюго, Балясникова в "Сказках старого Арбата" Арбузова, Рихарда Зорге в "Пресс-атташе в Токио" Маклярского и др. В 1963 году Троянов создает театральную студию при Доме культуры строителей, с 1969 г. ей присвоен статус Народного драматического театра, который и стал главным делом всей его жизни.

Несомненно, что уникальный эксперимент всей жизни Николая Алексеевича Троянова, его Народный театр, станет подлинным украшением истории театров не только города Николаева, но и Украины, в силу обстоятельств, связанных не только с долголетием театра. Успех эксперимента, поставленного Н.А. Трояновым, основан, во-первых, на прекрасной театральной школе Малого театра, главным девизом которой стал завет М.С. Щепкина "Священнодействуй или убирайся вон! ", во-вторых, на масштабности видения Трояновым и использования им главных достижений мировой культуры и, в-третьих, на недюжинных организаторских, творческих способностях лично Н.А. Троянова и некоей свободе творчества драматурга, режиссера и артистов в условиях неоплачиваемого деньгами успеха или неуспеха Народного театра, как собрания людей, которых А.С. Пушкин называл "...счастливцами праздными, пренебрегающими презренной пользой, единого Прекрасного жрецов"!

Другая сторона успеха заключается в том, что город Николаев и Николаевщина стала для Николая Алексеевича родной землей, которой он посвятил лучшую часть своей, весьма плодотворной, жизни. Активное действие Народного театра Н.А. Троянова в наше нелегкое время доказывает, что в нашем городе есть спрос на возвышенное и духовное, как со стороны его жителей, так и со стороны городских и областных властей, партий, общественных организаций и город Николаев вполне может гордиться этим!

Первый Народный театр, организованный Трояновым, действовал в Тбилиси с 1952 по 1960 гг. и, судя по прессе, пользовался большим успехом. С переездом в Николаев в 1960 г. Н.А. Троянов создает и здесь Народный театр, который действует непрерывно с февраля 1963 г. За эти годы им поставлено и сыграно 92 пьесы, в том числе 40 - по произведениям мировой классики. Театр Троянова многократно признан лауреатом различных смотров и фестивалей народных театров Украины. В частности, в 1996 г. в г. Очакове за спектакль по пьесе Н.А. Троянова "Кассандра и Кретин" театр был признан лауреатом всеукраинского фестиваля "От Гипаниса до Борисфена". Четырежды театр подтверждал звание Народного перед авторитетными комиссиями из Киева постановкой таких пьес, как "Вечно живые", "Король Лир", "С любовью не шутят!", "С широкой масленицей!". Трижды Народный театр Троянова награждался званием "Лауреат", с вручением знаков ВЦСПС и "За шефство над вооруженными силами СССР", а также грамотой командующего Черноморским флотом вице-адмирала Ховрина за постановку в николаевском ДОФе пьесы "Адмирал Корнилов".

В репертуаре Народного театра пьесы, за которые не брались и профессиональные театры, кроме вышеназванных: "С любовью не шутят" Кальдерона, "Гроза" и "Правда хорошо, а счастье лучше" А. Островского, "Ведьма" А. Чехова, "Немая жена" А. Франса, "Верните деньги за обучение" Ф. Каринти, "Причуды Белисы" Лопе де Вега и др. Спектакль "Электра" Софокла играли в Ольвии, среди раскопок античного города, на месте, где предположительно мог находиться древний театр. "Король Лир" Шекспира был поставлен без единой вымарки текста. Спектакль длился четыре часа, но зрители не уходили. Пьеса "Монсерра" Э. Роблеса была переведена на 27 языков мира, но почему-то в Советском Союзе нигде не ставилась, Народный театр Троянова и её сыграл с большим успехом. В 2000 г. театром сыграны пьесы "Моцарт и Сальери", "Барышня-крестьянка" А. Пушкина, "Психопат" В. Шукшина. В этом году сыграна весьма актуальная комедия В. Сологуба "Чиновник", которая практически не игралась с XIX в.

Как драматург Н.А. Троянов создал свыше 15 пьес, из которых 7 увидели свет рампы. На темы истории города Николаева им написано 4 пьесы: драма "Гнев" о поэте А. Гмыреве (спектакль выдержал более 40 постановок на сцене театра им. В.П. Чкалова); одноактная драма "Рассказ о первых студентах" об открытии в Николаеве учительского института в 1911 г., спектакль был показан не только в Николаеве, но и в Киеве и был отмечен Министром образования Украины; драма "Магда" о действии николаевского подполья в годы ВОВ во главе с разведчиком В.А. Лягиным, при участии Эмилии и Магды Дуккарт, поставлена в Русском драмтеатре в канун 55-й годовщины Победы; написана драма "Ольвия", премьера части спектакля прошла с большим успехом в Пушкинском клубе 22 апреля т.г. Пьесы Троянова изданы в журналах и при содействии Народно-демократической партии в книге "Три пьесы", НФ НаУКМА, 2000 г. О нем и его театре написано немало статей в местной прессе. (Николаевский Пушкинский клуб)

27.06.2009 Президент УСПП Анатолій Кінах

 

Почну, мабуть, з головного: в літопис незалежної України цей політичний діяч вже вписав яскраву сторінку. Немає також сумнівів, що і в завтрашній історії нашої держави він відіграватиме далеко не останню роль. І це не моє власне припущення. Такої думки дотримуються економісти, політологи, політики зі світовим ім'ям. Адже він, перш за все - державник і політик - професіонал найвищого гатунку. І вдвічі тому приємно, що його ім'я безпосередньо пов'язане з нашим південним регіоном.

Народившись в Молдавії, в старовинному українському селі Братушани, в дитинстві, а потім в шкільному віці він мріяв спочатку про небо, потім - про море, згодом - про спорудження кораблів. Важливо підкреслити, що основні риси характеру Анатолія Кінаха ( а саме - системність у вирішенні будь - яких проблем, наполегливість, послідовність) сформувались саме в хлоп'яцтві.Батьки навчили:прагнемо до успіху - будь - впертим. Хочеш не помилитися - реально оціни оціни ситуацію. Власні можливості. Бажаємо стати професіоналом - навчайся, аналізуй досвід інших, досягай мети поступово.

Саме тому сімнадцятирічний Кінах спочатку закінчив суднобудівне училище, і лише потім - один із провідних вузів колишнього СРСР - Ленінградський кораблебудівний інститут. Диплом Кінах захистив на "відмінно" , місцем роботи молодий спеціаліст спочатку обрав Таллін, але... Але увесь час його тягнуло до України, на Батьківщину. До того ж, велике, і сучасне суднобудування було розташоване саме тут - в столиці корабелів всього колишнього Союзу - в Миколаєві. Вражаючу цифру наведу: дві третини всіх суден і кораблів тоді будувалося у нас.Отже, вибір було зроблено. Вибір,усвідомлений, виважений. І, головне , - за покликанням душі. На дворі був 1981 -й рік. Кінах переїжджає до Миколаєва, улаштовується майстром цеху суднобудівного заводу "Океан". Одинадцять років його доля, його життя буде пов'язана з цим підприємс. На "Океані" майже відразу розкрилися організаторські, новаторські здібності Кінаха. Важливо, що він не тільки генерував нові ідеї, але й сам їх реалізовував, підтверджуючи правильність власних новацій

Всього за декілька років Анатолій Кінах стає наймолодшим керівником провідного відділу заводу - виробничо -диспетчерського. Йому на той час не виповнилося і 35 років. Розглядаючи виробничу діяльність Кінаха на "Океані", мої колеги майже ніде не згадують про такий красномовний факт. Наприкінці 80 -х років, коли захитався Союз і з'явилися перші ознаки економічної кризи, саме Кінах наполіг на тому, щоб завод на два роки вперед придбав метал за існуючими цінами.

У економістів є думка, що саме цей ризикований, але далекоглядний крок врятував завод від неминучого банкрутства.

Авторитет Кінаха на "Океані" був безперечним. Він - стає справжнім лідером багатотисячного колективу, а його порядність, принциповість, відповідальність - то були не просто визначення рис характеру. В цих якостях міг переконатися кожний. І не випадково, що саме колектив "Океану", а не партія, не комсомол, навіть не профспілки, - стояв у джерел його політичної біографії.

Наступний , і цілком логічний крок - висування Кінаха кандидатом в народні депутати України. Нагадаймо: на календарі -рік 1990 -й.

Так, сьогодні в подібну чистоту і чесність виборів повірити майже неможливо. Але так було...

Його основним суперником був тодішній перший секретар міському партії Володимир Новожилов. Кінах на виборах впевнено його переміг, ставши депутатом Верховної Ради, але для розуміння його характеру, моральних якостей, важливим здається нинішнє ставлення Кінаха до свого головного конкурента.

У Верховній Раді Кінах працює в комісії з питань економічної реформи. При його участі парламент приймає визначальні для розвитку країни закони "Про підприємництво", "Про власність" та інші.

1992 рік - новий поворот долі: (Втім, скільки їх було у нього в житті!).

Указом Леоніда Кравчука Анатолій Кінах призначається Представником Президента у Миколаївській області зі статусом віце - прем'єр - міністра. Повноваження - якнайширші, відповідальність - відповідно... Почав Кінах, на думку багатьох, круто.

Всього за півроку нова команда, в основному, була сформована. Підкреслимо - відповідальна і професійна команда.
Пригадаймо початок 90 - років: спад економіки, безробіття. Гіпер інфляція, що сягнула 10 тисяч відсотків. Ми всі - мільйонери і ми всі - жебраки...

І в тій критичній ситуації представник Президента персонально відповідав за соціальний спокій в регіоні. Це тоді, коли лише єдина випадкова іскра могла привести до соціального вибуху...

По всій країні , в тому числі і в Миколаєві розпочалися страйки. В 1994 -ому застрайкувало Миколаївське депо.

Натура людська, характер пізнається не по словах. По вчинках." По справах наших судими будемо". Анатолій Кінах не вагався. Вирушив до залізничників. Вислухав їх. Виступив сам. Революційні настрої мітингувальників вдалося загасити. Ні - не райдужними обіцянками. Жорсткою Логікою: якщо зупиниться залізниця, - по- суті, кровоносна система держави, - зупиниться все.

І ніхто нікого не нагодує, не врятує, і лише Янголи скорботно співатимуть над усіма - і над ним представником Президента, і над сім'ями залізничників... над всією нещасною державою. Приблизно так сказав тоді він. І ще про одне. Кінах, як тонкий політик, розумів, що із страйку, люди повинні вийти з достойним обличчям. Інакше озлоблені душі страйкарів не заспокоються. І тоді ситуація може повторитися. На щастя, цього не сталося. А сталося навіть навпаки.

До слова: дипломатичний талант Анатолію Кінаху( Вже на віце - прем'єрській посаді) довелося використати, коли аналогічна ситуація склалася в Донбасі. І тоді йому також вдалося переконати шахтарів... Втім, не про дипломатію, мабуть, повинно йтися, а про довіру до нього людей, що заблукали в кризі... А довіра до політичного діяча, як відомо, дорогого коштує...

Повертаючись до часів губернаторства Анатолія Кінаха, відзначимо декілька важливих аспектів. За його ініціативою - на Миколаївщині - вперше в державі - розпочалась реорганізація служби соціального захисту населення, - особливо в сільській місцевості. суднобудування і село стояли у нього на першому місці.

В той кризовий період Миколаївщина вдвічі скоротила темпи падіння виробництва. Розпочалась конкретна робота по створенню спеціальної економічної зони "Миколаїв". Анатолієм Кінахом був затверджений проект стратегічної програми реорганізації суднобудування, створена Асоціація фермерів Миколаївщини.

Словом, позитивні зрушення спостерігалися майже в усіх галузях народногосподарського комплексу регіону.

А потім знову - черговий поворот долі.

Яку б високу посаду Кінах в подальшому не обіймав, він залишився вірним своїм принципам - моральності, принциповості, відповідальності. Саме через державницьке ставлення до виконання своїх державницьких обов'язків, і я б сказав так - "неприручаємість "в угоду певним політичним чи фінансовим колам - Кінаху довелося неодноразово переміщатися по горизонталі влади. Але ніколи - не падати в прірву . Чому? Відповідь проста. Будь - якому уряду, не дивлячись на його політичне забарвлення, завжди потрібні справжні, авторитетні професіонали. Такі, як Кінах. З котрими рахуються світові політики. Котрих знає народ. Котрі здатні, як казали старці, " одне відрізнити від іншого".

Далі - коротка і неповна політична біографія. Отже,-

Рік 1998. Анатолій Кінах вдруге обирається до Верховної Ради - і саме за виборчим округом в Миколаївській області.

Рік 99 -й. Кінах - перший віце - прем'єр України.

Рік 2001 - й - Верховна Рада підтримує кандидатуру Кінаха на посаду прем'єр - міністра України.

За півтора роки його прем'єрства зростання ВВП перевищило дев'ять відсотків, а реальні доходи громадян збільшилися на 18 відсотків. Що до стилю роботи...

В 2004 його призначають першим віце - прем'єром, а восени 2005 - секретарем РНБО.

В липні наступного року Кінах вчетверте стає народним депутатом України, очоливши в парламенті Комітет з питань Національної Безпеки.

В 2007 - 2008 роках працює Міністром економіки України.

Здається, такого послужного списку немає у жодного українського політика.

І все ж у Анатолія Кінаха є одна посада, яку він займає 12 років. І на якій, - за його скромним ствердженням, - він встиг дещо зробити. Насправді - багато чого корисного для вівтчизняного бізнесу.

Анатолій Кирилович Кінах є Президентом Українського Союзу промисловців і підприємців.

Член УСПП, директор Центрального ринку і давній друг Анатолія Кінаха Валерій Гузенко акцентує увагу на іншому напрямку роботи Союзу.

І дійсно - що таке Кінах? Відповідь на це питання можна шукати будь серед кого, окрім... Окрім політиків. Адже ті, хто вчора вважав його лідером і однодумцем, сьогодні звинувачують у політичній мімікрії", а, припустимо завтра, чи післязавтра, коли він повернеться на політичний Олімп ( а в цьому майже немає сумнівів) знову заспівають йому "осану"...

Тому поцікавлюсь у учасників цієї програми, котрих - підкреслю - могло б бути вдесятеро більше - якби не обмежений хронометраж цього фільму.

Формат програми передбачає перелік головних нагород кожного з 50 -ти видатних миколаївців. Звичайно ж, і поцікавився,- але тільки одного, найголовнішою нагородою.

Ось , - як на мене, - і сам Кінах відповів на запитання, "що таке Кінах".

Залишається лише додати, при такому ставленні, такій любові і до Батьківщини - наше життя . Обов'язково облаштується. Принаймні, Кінах в це вірить. А він - людина обізнана. І - наша людина, миколаївська, до того ж.(О.Топчій)

ВЧЕНИЙ І НАУКОВЕЦЬ БОРИС ФАРМАКОВСЬКИЙ

Ця земля знала давніх греків і римлян, скіфів і сарматів, українських козаків і німецьких загарбників. Але свою славу і відомість Ольвія отримала завдяки одній людині. Її звали Борис Володимирович Фармаковський.

 

Ця земля знала давніх греків і римлян, скіфів і сарматів, українських козаків і німецьких загарбників. Але свою славу і відомість Ольвія отримала завдяки одній людині. Її звали Борис Володимирович Фармаковський.

Борис Фармаковський народився і провів своє дитинство в Симбірську ( тепер — Ульянівську). Товаришем його дитячих ігор був маленький Володя Ульянов. Потім, вже дорослим, Борис використовував це знайомство собі і науці на користь. Борис Фармаковський закінчив Новоросійський університет, історико-філологічний факультет. Вже в молодому віці він став займатися наукою, став секретарем кількох археологічних комісій. Наприкінці 19 століття молодий вчений потрапив до Ольвії. І від того часу вона стала його долею.

З 1901 року під керівництвом і за безпосередньої участі БорисаФармаковського розпочалося прискіпливе дослідження Ольвії. Давнє грецьке місто на березі Бузького лиману відкрили задовго до нього, але саме він надав вивченню системний характер.

Постійні, системні експедиції до Ольвії за участі Фармаковського розпочалися з 1901 року і тривали аж до 1924 з невеличкими перервами в часи першої світової. Втім, вчений в своїх дослідженням користувався не тільки вже добре відомими методами досліджень.

Борису Фармаковському належить честь відкриття частини оборонної стіни Верхнього міста догетської і післягетської Ольвії, її цитаделі, північних воріт, більшої частини некрополю, залишки житлового будинку елліністичного часу поблизу кургана Зевса. Вченого Бориса Фармаковського відрізняли надзвичайна працездатність. Складно навіть уявити собі, як він встигав вести розкопи в стількох місцях, зважуючи на чималі Ольвійські відстані. Не залишалася без уваги жодна знахідка. Артефакти — ретельно описані і вивчені — поповнювали колекції кращих музеїв імперії. І ольвійський музей також. Для того, щоб досконально розбиратися в камінні, яке знаходили в давньому полісі, вчений витратив чимало часу, але досконало вивчив грецькі мармури. Ще і досі на всьому пострадянському просторі немає жодного фахівця, який би так знався на грецьких мармурах, як Борис Фармаковський.

Деякі із знайдених Фармаковським артефактів ще і досі не булипредставлені глядачеві. Вже Національний заповідник Ольвія все ще очікує на свої славні часи. Коли тут будуть належні охорона і музей. У миколаївців ім”я Бориса Фармаковського, безумовно, в першу чергуасоціюється з Ольвією. Але він був вченим широких можливостей і інтересів. Працював не тільки в нашому краї.

Борис Фармаковський стояв також у витоків сучасного мистецтвознавства.

Борис Володимирович був загалом людиною надзвичайно високої культури. Не тільки культури спілкування, а і культури дослідження, роботи. З великою повагою ставився до своїх колег, які в свою чергу, знали його як блискучого, талановитого вченого.
Ще в 1917 році Фармаковський занепокоєний тим, що може статися з заповідником в буремні часи революції, спробував підняти питання про передачу його в державну власність. Це, на його погляд, могло забезпечити його схоронність. В 2002 році заповідник став Національним. І вже сьогодні сучасні працівники Ольвії зберігають відкрите ним.

Але, безумовно, кращим внеском в справу збереження і розвитку“Ольвії” стало те, що Борис Фармаковський залишив по собі учнів. Цілу школу, яка досі вивчає і досліджує давнє місто. Фармаковський навіть одружився з однією із своїх студенток. Вона написала книгу — про вчителя і науковця, чоловіка і дослідника. Він був чуйною, цікавою людиною. Насправді його життя було настільки заповненим, що було про що писати. Чого варта хоча б історія про добування коштів на проведення експедиції в Ольвії! Борис Фармаковський — який насправді-то не любив новий комуністичний режим і всіляко його критикував — звертався до можновладців з непорушним аргументом:”Я в дитинстві був другом і товаришем самого Леніна!”. Проти цього сперечатися було складно і кошти на експедицію виділялися. (Інга Савицька)

10.09.2009 Керівник будівництва Миколаєва Михайло Фалєєв

На жаль, до цього дня невідомі ні дата, ні місце його народження. У деяких джерелах його називають «колишнім кременчуцьким купцем». Але це не говорить про місце народження, а лише вказує, що Михайло Фалєєв був приписаний до купецької гільдії. Історик Дмитро Еварніцкий в книзі «Історія села Фалєєвки-садової» пише: «За походженням він був купець з міста Елісаветграда (нині– Кіровоград) Херсонській губернії». Миколаївський історик Наталя Олександрівна Кухар-Онижко має дещо іншу інформацію

Перші відомості про Фалєєве відносяться до періоду російсько-турецької війни 1768-1774 років, коли він став головним постачальником російській армії, завдяки протекції Григорія Потьомкіна. По деяких свідченням, познайомилися вони в Москві. Ну, а вплив своєрідної особи князя зіграв вирішальну роль в житті Михайла Фалєєва.

Досьє При відмінності в походженні і суспільному положенні у них було багато загального в характерах. Вони навіть зовні чимось схожі, якщо вірити зображенню Фалєєва, що збереглося. Потемкин був непоганим психологом. Він по першому знайомству міг примічати людей талановитих, одержимих великими задумами, уміючих робити корисне державі справа. У своїх дослідженнях історик Дмитро Еварніцкий охарактеризував «знахідку» Потьомкіна як чудову особу в історії Новоросійського краю:«Це був одні з діяльних, енергійних і розумних співробітників князя Потьомкіна, що умів завжди догодити Світлішому, вчасно «відхилитися» від його частих спалахів гніву і крайньої нетерплячості, і тому що завжди користувався величезною довірою Світлішого».

Бажаючи перевірити Фалєєва на «міцність», за одним із застолій князь візьми та скажи: «А що, Фалєєв, слабо розчистити дніпровські пороги для проводки вантажів з верхів'я до Херсона?» Купець розумів нездійсненність виконання волі Світлішого,але признатися в цьому не посмів.

Напористість і віра в успіх перемогли. У 1783 році пробралася таки барка із залізом з Брянська до Херсона, а пізніше інша – з провіантом. Хоча з часом обвідною канал став непридатним для судноплавства, але тоді Потьомкін лише руками розвів: такої напористості і зухвалості у виконанні своїх бажань він не мав ні від кого зі своїх підлеглих. Захоплений князь нагородив Фалєєва іменною золотою медаллю, звів в дворянську гідність і наблизив в перше коло свого оточення. Михайло Фалєєв зробив серйозну військову кар'єру.

Досьє

Через декілька років, вручаючи Фалєєву патент полковника, князь зводить його в небувалу посаду– директор Дніпровських порогів. Але знання цих підступних кам'янистих місць на Дніпрі надало йому велику послугу в майбутньому. Знаходячись в таборі під Очаковом, 22июля 1788 років, Потьомкін посилає Фалєєву приємне повідомлення про нагородження його орденом Святого Володимира IV ступені. Цю високу винагороду Фалєєв отримав за активну участь в організації подорожі Катерини II на південь імперії. Саме він керував проводкою флотилії, на якій знаходилася імператриця, гості і її свита при проході через Дніпровські пороги в районі Кременчука. Але все це в майбутньому. А доки Фалєєв продовжує залишатися головним постачальником південної армії князя. Він швидко піднімається по службових сходах: після штатського чину він отримує військовий. У 1781 році Фалєєв майор, через два роки – прем'єр-майор, а до 1785 року – підполковник.

Весною 1788 років, знаходячись в Елісаветграде, Світліший наказує Фалееву відправитися до Херсона для будівництва Дніпровської флотилії. Обов'язковий купець тут же відписав своєму постачальникові Михайлу Шляхтіну відшукати або виготовити по два якорі на кожну запорізьку «чайку». Цим човнам, як і запорізькому війську, Потьомкін надавав велике значення в битвах турками. Але все ж таки справою життя Фалєєва стало будівництво Миколаєва.На нього обрушилася маса справ, пов'язаних з облаштуванням Миколаєва. Під його керівництвом будувалися Адміралтейський собор, кадетський корпус, він організував Спасо-міколаївський чоловічий монастир, стежив за будівництвом солдатських казарм, магазинів (складів), майстерень, кузень, токарен, турецьких лазень, холодних купалень, канатного і збройового заводів. Фалєєв сприяв і пошукам джерел питної води.

Досьє У квітні 1792 року, побувавши проїздом в Миколаєві, Володимир Каховський, Екатерінославський генерал-губернатор, писав: «Ми оглянули все місто і околиці оного. Будов кінчено і почато багато. Вода в колодязях хороша, а у фонтанах відмінно хороша. Дерев висаджені багато. Признаюся, що я прийшов в подив, побачивши настільки багато будов на тому місці, де два роки тому бачив два курені з очерету зроблених». Фалєєв організував насадження в Миколаєві і навколишніх селах лісів, садів, виноградників, сіяння хліба, розвиток землеробства «на англійський зразок», розведення овочів.

Знайшовши у Фалєєві гідного помічника в освоєнні нових земель, князь Потьомкін в 1790году представляє його до звання адміралтейського обер-крігс-комісара із завідуванням всіма грошовими витратами по суднобудуванню Чорноморського флоту.

Помер Михайло Леонтьевіч Фалєєв неодруженим і був похований в Миколаєві біля вівтарної стіни собору Григорія Великої Арменії (пізніше – Адміралтейський собор), що будується, – місце поховання найбільш почесних громадян міста. Його надгробний пам'ятник прикрасила достойная эпитафия: «Обер-штер-кригс-комиссар флота, бригадир и кавалер Михаил Леонтьевич Фалеев – муж чести и добра, ревностный помощник князя Потемкина-Таврического в деле образования Черноморского флота.Скончался 18 ноября 1792 года в 6 часов пополудни после 10-дневной болезни”.

Сьогодні у Миколаєві є вулиця імені Фалєєва. Кілька років тому з'явився пам'ятник цій видатній особі.

Герой України, відомий аграрій Федор Антонович Іванов.

Благодатна, щедра земля. Давні греки називали її щасливою - Ольвією. Щасливою долею вона стала і для Героя України, відомого аграрія, талановитого господаря Федора Антоновича Іванова.

Саме цей край був його рідним краєм. Батьки Федора Іванова жили поруч — в Старій Богданівці. Після закінчення школи хлопець пішов на завод “Океан”. Попросив записати його столяром. Займався на вечірньому відділенні технікуму суднобудування. Втім стати корабелом хлопцю не судилося. Пішов до сільгоспінституту, навчався по спеціальності “агроном”. Працював — спочатку в Березанському районі, в колгоспі “Зоря” 3 роки агрономом. Потім — на Очаківщині в Кам”янці.

В Кам”янці Федір Іванов пропрацював 14 років. Був в господарстві головним агрономом. Але так сталося — пристав на пропозицію районного керівництва, прийняв рішення переїхати до Парутиного. За 12 попередніх років тут змінилося 8 директорів. Годі і говорити — ладу у господарстві не було.

Федора Іванова не злякали труднощі. Хоча початок роботи був складним надзвичайно. Але він поставив собі мету і йшов до неї. Для керівника Іванова не було дрібниць, не було більш або менш важливих галузей. Всьому він приділяв увагу. Все було під контролем. Федір Іванов закликав всі свої знання і весь практичний досвід, аби підняти село із руїн. Відбудував ферму, купив практично нове стадо, став розвивати тваринництво, сіяв зернові. Інколи дозволяв собі експериментувати. Але все одне дослухався до надзвичайно розвиненої інтуїції агронома. І вона його не підводила.

Незважаючи на надскладні перші кроки від самого початку роботи

Федір Антонович намагався дотримуватися суворо тих принципів, які вже виховало життя. І перший із них — покладатися тільки на власні сили.

Зрозуміло, в краю лози особливою гордістю Федора Іванова були виноградники і найбільший в Україні винзавод. Із парутинського винограду робили Артемівське і Харківське шампанське, ужгородські коньяки, деякі із кримських вин. Наша лоза стала легендою. Навіть за часів горбачовського “сухого закону” Федір Антонович спромігся втримати і сам завод, і врятувати певну кількість виноматеріалу, який тоді підлягав знищенню. Це було не просто, але він не звик легко здаватися.

Івановський характер — непростий, міцний, навіть суворий — заробив йому неабиякий авторитет. І як спеціалісту, висококласному знавцю своєї справи, і як керівнику.

Слово Іванова коштувало багатого. Він завжди виконував, як обіцяв.

Парутяне звикли до цього і довіряли йому. Цьому було просте пояснення — Федір Іванов завжди піклувався про людей, з якими доводилося працювати. І коли він очолив місцеве парутинське господарство, розпочав розбудовувати саме село.

У Іванова була така риса характеру — він вважав, якщо вже роботи, то якнайкраще. Тому звозив звідусіль враження — і робив своє.

Вистачало уваги господаря і на об”єкти соціальної сфери. Він знав, що не поїдуть люди з села, як їм буде тут комфортно жити. Тому і з”являлися в Парутиному красені, яким може позаздрити і обласний центр. Зокрема, дитячий садочок “Ластівка”.

В самому центрі села піднялися торговельний центр, Палац культури. Зазвичай в селах — будинки культури, але цей можна назвати тільки палацом.

Чимало часу і сил витратив Федір Антонович, але в красеню палаці реалізував свою мрію — зібрав духовий оркестр. Знайшов кращого керівника - Анатолія Щербину. А за деякий час до того, як пішов з життя, навіть започаткував тут обласний конкурс духових оркестрів. Цей конкурс — тепер вже на приз Героя України Федора Іванова — проходить тут кожні два роки.

В 1998 році в Парутиному з”явилася навіть свою церква — Святого Іллі. Теж за проектом самого Іванова. Все, абсолютно все він робив для того, щоб село було по-справжньому сучасним і живим. Адже тут жила і його родина, його діти.

Натхненна, наполеглива, непроста робота Федора Іванова була видна не тільки його односельчанам. Село прославилося на всю країну. Перші особи, як відвідували Миколаївську область, обов”язково бували тут, в Парутиному. Держава високо відзначила працю справжнього господаря і патріота. У Іванова було високе звання “заслужений працівник сільського господарства України”, а в 2002 році він отримав найвищу нагороду — звання “Герой України”. Мало хто знав, наскільки складно йому інколи доводилося, фізично складно, але він дійсно був героєм.

Коли Парутино розквітло яскравою квіткою, Федору Іванову неодноразово пропонували поїхати звідси, очилити інше господарство, посісти адміністративну посаду. Але він до останньої хвилини залишився вірним своїй землі і людям, що жили на ній.

Федора Іванова не стало в 2005 році. Він пішов з життя за місяць до 65 дня народження. З ним прощалася без перебільшення вся область. Федір Іванов вмів жити, працювати, любити, дружити. Вмів будувати плани і досягати своєї мети.

Рік потому — в 2006 вдячні односельчани поставили пам”ятник своєму земляку — Герою України Федору Іванову. Він стоїть в центрі села, яке розквітло яскравою квіткою завдяки його розуму і роботі, піклуванню і досвіду. Села, в життя якого він вклав всю душу. Він не міг інакше — герой Федір Іванов. (І.Савицька)

Петро Лівік- директора радгоспу "Зелений Гай".

Петро Євтихійович Лівік родом з Запоріжжя. Але майже пів століття вважає себе миколаївцем, з них 35 років було віддано господарству "Зелений Гай", що у Вознесенському районі . Напевно це гра долі: за першою освітою кадровий військовий присвятив своє життя сільському господарству - садівництву і виноградарству. Сучасний "Зелений гай" просто неможливо уявити без його міцного , незмінного керівника, почесного громадянина Вознесенщини.

Його дитинство мало чим відрізнялось від дитинства мільйонів радянських сільських хлопчиків. Народився в 33-му році в багатодітній родині. батьки працювали в колгоспі в селі Луганське Запорізької області. В сорок першому році в школі Петру довелося повчитися всього два місяці - почалася війна. Знов за шкільну парту сів лише після визволення області - в жовтні сорок третього року.

Потім було навчання у військовому училищі, служба в Польщі. Та по військовій сходинці піти не судилося.

Сумувати за армією було ніколи. Необхідно було шукати своє місце в житті. Петро Лівік закінчує Бердянське технічне училище, технікум виноградарства та виноробства. Як одного з кращих студентів запрошували працювати до Крима, Херсона, чотирнадцять років віддав роботі у господарстві "Пам'ять комунарів" Жовтневого району Миколаївської області, - пропрацював від керуючого до головного агронома.

А в 74-му році обком партії приймає рішення, яке стало справжньою несподіванкою для Петра Євтихійовича - призначили його на посаду директора радгоспу "Зелений Гай".

Господарство відоме, але в 70 -х роках минулого століття справи тут значно погіршилися.

Багаторічні насадження були низько продуктивними , більшість з них хворіли, старі сорти, старі технології, система зрошення, побудована ще до війни, повністю вийшла з ладу. А чого вартий був пісчаний грунт, дюни, що постійно кочували, місцями доходили до 2 -3 метрів заввишки. Про який високий врожай за таких умов можна було говорити.

Нерозуміння і небажання допомогти у владних кабінетах було більше, ніж тих, хто простягнув руку допомоги. По - різному зустріли нововведення і в самому господарстві. Але завзятість, ініціатива, впевненість директора у правильності вибору перемогли сумніви. В 75-му році вже був підготовлений проект на посадку нових садів і виноградників. Робота закипіла.

В 90- му році в господарстві отримали перший серйозний врожай - дев'ять тисяч тонн плодів насінневих і кісточкових культур. Потім такий рішучий крок по оновленню насаджень значно допоміг зеленогаївцям в скрутні часи. Паралельно йшла реконструкція винзаводу, по закінченню розлив вина доходив до двох мільйонів декалітрів. були побудовані ферма, свинарник, зерноток, підведено залізницю. На початку 80 - х років в радгоспі було повністю вирішено проблему житла, побудовані Будинки культури, дитячі садки, школи. Люди тут хотіли жити і працювати. Колись, тут було злакове поле, зараз селище для зеленогаївців. Останні 34 будинки заселилися вже після розпаду Радянського Союзу. Продовжують будувати і зараз. майже за власний кошт проводило господарство і газифікацію населених пунктів.

Сьогодні зеленогаївські землі - це тисяча 800 гектарів сільськогосподарських угідь. П'ятсот гектарів - сади, 480 - виноградники, ягідники. Це особливий світ, який вимагає від селян щоденної і важкої праці.

Фахівці кажуть: аби саджанці перетворилися у лозу і з'явилися перші плоди, має пройти кілька років. А щоб виноградне поле стало справжньою плодородною плантацією - не менше чверті століття. Різні часи були у розвитку цієї галузі. пригадується 85 - 87 роки минулого століття, в Радянському Союзу впроваджувалися повномасштабна антиалкогольна кампанія з її явними плюсами і мінусами у підходах і методах впровадження цієї кампанії.

Вихід був знайдений. До "Зеленого Гаю" Петро Лівік запросив кримських вчених - виноробів, які розробили унікальну за тих часів для Радянського Союзу технологію переробки вина на соки.

Ініціатива директора - пошук і впровадження нового, яке б забезпечило стабільну роботу господарства, а відтак, і прибуток селян, неодноразово ставали в нагоді. В "Зеленому Гаї" одними з перших в області почали прокладати систему крапельного зрошення. Сьогодні тут таких територій більше п'ятисот гектарів.

За допомогою спеціального устаткування на заводі переробляли за сезон до одинадцяти тисяч тонн яблук і постачали до Німеччини більше тисячі тонн концентрату, а це також джерела для існування господарства. Сьогодні ВАТ "Зелений Гай" базове господарство Вознесенщини, найбільший платник до бюджету району, веде постійну благодійну діяльність. Товариство взяло на себе ініціативу і утримує тринадцять футбольних команд, які входять до дитячого футбольного клубу "Зелений Гай". Це вже ініціатива і заслуга Олександра Лівіка.

Майже півстоліття поруч з Петром Євтихійовичем його дружина Людмила Анастасіївна.В 63 -му році у них народилася дочка Віталія, а 70-му році в родині Лівіків з'явилася двійня - Олександр і Галина. Певною мірою, долі батька і сина виявилися схожими.

А якщо говорити про хвилини відпочинку- то для Петра Лівіка - це улюблені - полювання і рибалка. Вознесенщина славиться своїми мальовничими природними куточками. І одне з них озеро в сусідньому селі Бузьке. До речі, роботи по наведенню тут ладу і утриманню заповідної території взяв на себе також "Зелений Гай". Потрапивши сюди, цікаво було подивитися на лебедів, які вже давно тут оселилися і звикли до людей.

На жаль, цього разу зустріти цих величних птахів не вдалося: кажуть : мати навчає десь подалі від людей своїх дитинчат літати. Лебеді готуються у далекий переліт до теплих країн. А навесні знов обов'язково повернуться сюди. Дай Бог, аби вознесенська і зеленогаївська земля була повна молодими силами. А поруч з молоддю завжди були наставники, які передавали б досвід, знання і бажання творити. (Т.Мілякіна)